Підгорецький замок

Історія замку починається з 1633 року, коли власником Підгірців став коронний гетьман Станіслав Конєцпольський .
Замок збудований двома архітекторами Андреа дель Аквою та де Бопланом у 1635-1640 рр. Це один з найкрасивіших зразків поєднання ренесансного палацу з бастіонними укріпленнями і найстаріший музей на території Східної Європи (більше ніж 250 років тому Вацлав Жевуський відкрив музей у замку).

У плані замок є квадратним з казематами, по кутах прогулянок. Усередині поміщався закритий двір з колодязем. Замок оточував рів, через який до брами перекидали підйомний міст.
Можна побачити по боках високо підняті скульптури антлантів, що на похилених раменах тримають земну та небесну сферу.

Підгорецький замок двічі атакували козаки– 1648 та 1651 роках. У 1656 році Олександр Конєцпольський відремонтував замок, а у 1659 – 30-річному віці помер тут. До 1682 року Підгірцями володів його син Станіслав, а саме Вацлав Петро Жевуський.

У 1787 році власником Підгірців разом із селами Хватів, Гутище і Загірці став Северин Жевуський (1743-1811) – коронований польський гетьман (1774-1793), зробив Підгірці базою для свого захоплення езотерикою. На третьому поверсі він влаштував алхімічну лабораторію. Алхімічні вивчення за традиції мають понад 2500 років.
Алхіміки прагнули знайти способи отримання золота та срібла. У цьому їм мав

допомогти міфічний «філософський камінь», за допомогою якого можна було перетворити «недосконалі» прості метали на дорогоцінні.

Помираючи бездітним, Станіслва передав свої володіння Яну ІІІ Собеському. Королі із родиною і численним почтом зупинявся в Підгорецькому замку 1687 року. Після смерті короля замку у Підгірцях, як і Олесько, успадкував його син Костянтин Владислав.

На початку Північної війни замок відвідав імператор Петро І. Російський цар захоплювався красою замку і вивіз звідси до Петербурга дві паркові скульптури – бюсти Яна ІІІ Собеського та його дуржини Марії-Казимири. Зараз вони стоять в парку Петергофа.

У 1728 року, після смерті батька, Підгорецький замок успадкував Вацлав Петро Жевуський. Він зробив Підгірці не лише своєю головною резиденцією, але і найрозкішнішим палацом на західноукраїнських землях. Перед брамою палацу засипали рів і влаштували французький парк, центральною віссю якого стала липова алея. На іншому кінці звели костел Вознесіння Святого Йосипа за зразком італійської Базиліки де Суперджі в Турині. Ця споруда має чотирнадцять колон. Її вінчають вісім скульптурних фігур святих, виконаних з білого каменю.
Наступний власник Підгорецького замку, Вацлав Жевуський, перевершив в ексцентричності своїх предків. Захопившись культурою Сходу, він прожив декілька років в арабських країнах, удостоївшись там титулу еміра Тадж ель-Фахр, що означає «Увінчаний славою». При своєму дворі Жевуський організував козацький кіш 220 козаків, які називали його отаманом Ревухою. У 1831 році, під час польського повстання, Вацлав безслідно зник.
…Вацлав Жевуський, дарма що був непоказним, дратівливим та скупуватим. Графський титул, незліченні багатства зробили свою справу – граф узяв собі за дружину юну красуню Марію. Між подружжям Жевуських пролягла прірва у сорок літ. Невідомо, що штовхнуло 19-річну княжну з ніжним серцем і добрим вихованням в обійми підстаркуватого графа. Подейкують, що юна панна, одружуючись із Вацлавом, рятувала честь і добробут свого збіднілого роду. Після весілля ні родючі землі з рабами-селянами, ні багаті на різноманітну дичину ліси, ні золото-діаманти не могли розвіяти вічного смутку молодої графині. Єдиною втіхою красуні був розкішний парк. Представники родини Конєцпольських заклали його, привозили з Англії, Франції та Італії дерева вишуканих порід. Саме сюди втікала молода жінка від нелюбого старого чоловіка.

Дітей у Жевуських не було. Що не день, то все більше присікувався граф до своєї молодої дружини. То він вважав, що Марія втікає до парку на зустріч із невідомим лицарем у чорному вбранні, який приїжджає на білому рисаку, то ввижалося графові, що дружина покохала місцевого холопа. Слуги ж радше готові були терпіти удари графського батога, ніж зводити наклепи на улюблену графиню.

У ревнощах старий граф перейшов усі межі. Вже нікого не соромлячись, ходив за Марушкою тінню, випрошував, наче жебрак, кохання – і проклинав кожне дерево у парку, до якого торкалися її ніжні руки. Якось графиня не вийшла у свій улюблений сад на прогулянку. З того дня її більше ніхто не бачив. Округою поповзли недобрі чутки: граф убив свою молоду дружину. Інші стверджували, що він замурував Марію живою у стіні замку, та коли спроваджував до підвалу призупинилась вона на сходах та мовила прокляття. Проказала, що скільки є сходинок додолу, на тім поколінні обірветься рід Жевуських. Оскільки сходинок було 4, то схоже, що прокляття виповнилось, бо через 4 покоління помер бездітний останній представник цього шляхетного роду…

Обережно спускаємося у підвали замку. Тут темно і моторошно. Триметрові стіни приглушують кроки, душать зі всіх сторін. Затамовую подих: здається, поруч ступає хтось невидимий.

У Підгорецькому замку мешкало лише чотири роди – Конєцпольські, Собеські, Жевуські й останні власники замку брати князі Сангушки, а саме Роман, що емігрував до Сан-Паулу (Бразилія), вивіз із собою частину музейної колекції і на її основі створив за кордоном спеціальний музейний фонд.
За однією з версій, тіло графині, замуроване в стінах підвалу, кажуть душа досі самотньо бродить по території замку. А ще в стіні передпокою, що веде до спальні графа, стоїть камін. Цей повністю збережений із XVII століття витвір – дуже дивний. У ньому не передбачено ані місця, де б могли розпалювати вогонь, ані димоходу. На каміні – гравюра голови вродливої жінки. Що всередині – ніхто не знає. Згідно третьої версії, саме тут граф міг замурувати живцем красуню-дружину.

Післі другої світової війни в замку влаштували туберкульозний санаторій, діяльність якого завдала величезної шкоди архітектурній пам’ятці.

Олеський замок

75 км. від Львова у селі Олеськи знаходиться найкрасивіший у цьому регіоні Олеський замок. Перші згадки про нього датуються 1327 р. Ця дата дозволяє припустити, що замок побудував один із синів галицько-волинського князя Юрія Львовича – Андрій або Лев.

Розбудована твердиня руським воєводою Іваном Даниловичем. Він розширив замок, перебудував його на кшталт магнатських оборонних резиденцій того часу – в стилі італійського ренесансу, яким він і зберігся до наших днів.

Перед Даниловичами Олеськом з навколишніми селами володіла родина Сєнінських. По смерті одного з них – Петра Сєнінского, його дві доньки Анна та Ядвіга в 1511 р. у Львові провели розподіл батьківського маєтку. Сестри узгодили між собою розмір частин, які включали по частині замку та цілому ряду сіл. Олеський замок був поділений на дві половини: ліва половина дісталась Ядвізі, а права – Анні. Навпіл ділились доходи від замку, міста Олеська, мита з міста, стави і луки, які до нього належали, доходи з пасіки Юшкович. Навпіл були також поділені села, заставлені батьком (очевидно не згадані в заповіті, оскільки не були включені С. Барончем до поданого ним переліку), і село Заложце (тепер Залізці).

Чоловіком Ядвіги Сєнінської став Мартцін Камєнєцький, подільський воєвода. Анна ж була одружена з “Фридрусом” Гербуртом (загинув 1519 р.), у шлюбі з яким мала трьох дочок – Ядвігу, Анну, Катерину і сина Станіслава, що рано помер. Згідно з С. Барончом, дочка Ядвіга вийшла заміж за Єжи Даниловича, а потім за Криштофа Васячинського, Анна – за Марціна Ходоровського, Катерина – за Севастяна Зоравінського. Очевидно, після смерті Анни з Сєнінських Гербурт у 1557 р. в Олеському замку відбувся поділ її маєтку, згідно з яким Даниловичам (Єжи та Ядвізі) відійшла половина замку Олеська, половина містечка Олеська з селами. Через рік, у 1558 р., дійшло до поділу майна і між спадкоємцями Камєнєцьких, згідно якого їх нащадкам Янові і Войцеху Камєнєцьким дістались половина замку і містечка Олеська з селами. Можна припустити, що і Ян, і Войцех перебували у скрутному матеріальному становищі, оскільки зразу ж після проведення поділу заставили свої добра белзькому воєводі Станіславові Жолкевському, а в 1580 р. продали їх йому ж з правом дідицтва Єдиним спадкоємцем Єжи Даниловича був його син Станіслав, а по його смерті – сини Ян та Миколай. Як можна судити з розвитку подій (про що згадувалось вище) Олеська маєтність була успадкована майбутнім руським воєводою, а на той час коронним крайчим Яном Даниловичем. Після його одруження у 1605 р. з дочкою коронного гетьмана Станіслава Жулкевського Софією, він отримав у посаг за нею викуплену від Камєнєцьких другу частину Олеського замку та міста. Об’єднання в одних руках усього замку та міста водночас послужило початком до перебудови замку, яку відомий дослідник мистецтва М. Гембарович датував 1605–1628 рр. (між датою шлюбу Яна Даниловича з Софією Жулкевською та часом смерті останнього).

Ян Данилович провадив подальшу розбудову свого Олеського маєткового комплексу, заклавши біля 1615 р. на грунті дідичного села Комарова містечко Сасів. Містечко мало потенційно вигідне місце розташування, оскільки стояло на шляху з Галицької Русі на Волинь та Поділля, та, водночас, могло слугувати для захисту місцевих жителів від татарських набігів. У подальшому Сасову було надано магдебурзьке право, встановлені ярмарки в день святого Станіслава у травні та на святого Миколая і Михайла, дні міських торгів визначені у середу і суботу. Для швидшої розбудови містечко було звільнено на 4 роки від усіх публічних податків і на вічні часи від сплати мит, мостового, гребельного. Однак довший час жителі Сасова не могли скористатись з права вибору магістратури, оскільки це вдалося зробити лише в 1637 р., згідно з привілеєм нових власників Олеського маєтку Теофілі з Даниловичів та її чоловіка Якуба Собеського.

Можливо, Ян Данилович придбав і розміщене недалеко від його володінь село Попівці, розмежування якого від власності Макара Ледуховського – села Лідихів – було проведене комісією на чолі з Станіславом Жулкевським у 1609 р.

Після смерті у 1628 р. руського воєводи Яна Даниловича Олеський маєток перейшов до його сина Станіслава. Сам Станіслав на той час перебував на навчанні за кордоном, а після повернення додому, переважно не жив в Олеську (їздив до Варшави, брав участь у війнах з Пруссією та з Москвою), а тому аж до часу смерті 1634 р. управління маєтністю перебувало в руках дружини Яна Даниловича Софії.
Твердиня стоїть на самотній горі висотою приблизно 50 м.

В плані замок незвичний – овальний, з міцними контрфорсами та затишним внутрішнім двориком.

Навколо замку – парк, де в 1996 р. проходив пленер скульпторів. Їхні роботи прикрашають паркові алеї. 

Чудовий, до речі, контраст модерної скульптури та стародавніх споруд. Спокій споруд все ще бентежать червоні кавалеристи Ковпака, що зависли в стрибку над дорогою ще з 1975 р. Місцеві жителі називають монумент просто – “коні”. В 1990-х роках пам‘ятник потроху розкрадали збирачі кольорових металів, але монумент пережив баддитсько-нужденний період малою кров’ю. Славнозвісні яйця жеребця ще на місці.
Олеський замок вистояв кілька нападів під час монголо-татарського нашестя, і в 1590 році був відбудований Станіславом Жолкевським – польським шляхтичем, магнатом та військовим діячем. Через 15 років замок перейшов у володіння до шляхетної сім’ї Даниловичів. Про це оповідає одна легенда.

Трагічна історія кохання Адама Жолкевського та дочки Даниловича. Син Даниловича, Станіслав, ще молодим загинув у битві з татарами, у воєводи залишились лише дочки – Марціана і Теофілія. Батько хотів видати їх за багатих шляхтичів. Але у старшу дочку закохався Адам Жолкевський, хоч знатного роду, але без багатого спадку. І хоча, їй було байдуже, хто стане її чоловіком, а от батькові ні, він хотів, щоб зять був багатим та мав владу. Жолкевський сватався постійно до дочки Даниловича. Але щоразу діставав від воєводи глузливу відмову. Останню спробу хлопець зробив не віч-на-віч, а при гостях, коли в Олеському замку після вечері сіли грати в карти: «Одного разу під час гри в карти Адам наполягав на тому, щоб йому дали чітку відповідь, щоб припинити страждання… »

Батько, однак не погодився та привселюдно висміяв закоханого. У відчаї Адам Жолкевський вихопив кинджал і простромив собі серце. На той час церква забороняла ховати самогубць на цвинтарі, тіло Жолкевського викинули в болото, яке розташоване було неподалік від замку.
Згодом Марціану видали заміж за полковника Стефана Конєцпольського.
«Поговорюють, що навіть зараз стогін нещасної душі, яка ніяк не може віднайти спокій, можна почути вночі, коли вона блукає навколо замку» – пише Лемко.
Теофілію, молодшу дочку, узяв у дружини краківський каштелян Якуб Собеський. 1629 року в Олеському замку народився їхній син – майбутній польський король Ян ІІІ Собєський.

Існує легенда про народження цього одного з найвизначніших польських королів і полководців. Замок оточило татарське військо та вирувала сильна буря з грозою. Коли бабка повитуха поклала немовля на чорний мармуровий стіл, щоб його хрестити, вдарив дуже сильний грім, стіл тріснув, і бабка оглухла, а від столу під немовлям відколовся шматок мармуру. Відразу ж з’явилося пророцтво про те, що новонароджений буде незвичайною людиною… Пророцтва переслідували Собеського все життя.

Після смерті Івана Даниловича замок перейшов у спадок чоловікові Марціани Конєцпольському. 1646 року, під час Національно-визвольної війни, замок захопили і розорили козацькі війська та їхні союзники-кримські татари. 1682 року Ян Собеський викупив рідний замок і привів його до ладу. Після смерті короля 1696 року Олесько успадкував його син Костянтин Владислав Собеський, але він не відвідував свої українські володіння.

1718 року Олеський замок і сусідній замок у Підгірцях викупив коронний гетьман Станіслав Матеуш Жевуський, а після смерті гетьмана 1728 роцу їх успадкували його сини: Олеський замок дістався волинському воєводі Северину Юзефу Жевуському, а Підгорецький – Вацлаву Петру Жевуському. Обидва брати добре піклувались про спадок, і для Олеського замку часи Северина Юзефа стали добою останнього розквіту.
1739 року Северин Юзеф Жевуський звів поряд із замком монастир капуцинів святого Антонія. Архітектура монастиря прекрасно поєднується з архітектурою замку.
Ще одна з багатьох легенд стосується монастиря капуцинів з костелом Святого Антонія неподалік Олеського замку. Колись давно, власне на день Святого Антонія монах, чех за походженням Ян Каспер стрибнув у глибоку криницю. Він зіпсував свято тисячам прочан, що прийшли в монастир на відпуст і чудодійне зцілення. Брати по вірі були впевнені, що Бог простить йому цей гріх, адже Ян був душевнохворим. Про цей прикрий випадок навіть зроблено запис у літопису замку. Однак кажуть, що дух монаха не заспокоївся.
Народна версія цієї легенди трохи інша. Вона говорить, що при житті монах Ян був лихої слави, бо ходив до легковажних жінок. За це його замурували живцем десь між товстезними стінами, прирікши на голодну смерть. Під час реконструкції начебто знайшли його скелет, але за чиєюсь нерозумною витівкою кістки спалили. Цей переказ настільки популярний в Олеську, що його мешканці стверджують, ніби часто бачать тінь ченця під монастирськими стінами.

Северин Юзеф помер бездітний 1755 року, і, за його заповітом, Олеський замок перейшов до брата. Вацлав, що реконструював у той час Підгорецький замок, він вивіз з Олеська до своєї резиденції безліч цінностей, і, таким чином, відродження одного замку стало причиною занепаду другого.

Потім замком володіли родини Зелинських, потім Литинських, занепад посилився. У 1806 та 1836 роках сталися пожежі, а 1838 року замок пошкодив сильний землетрус. Замок був зруйнований і занедбаний. 1891 року в ньому провели часткові реставраційні роботи, після яких у колишній королівській резиденції відкрили сільськогосподарську школу, що працювала до Другої світової війни. 1951 року в замку знову сталась пожежа, а з 1965 року почалась комплексна реставрація, що повернула будівлі вигляд.

Золочівський замок

Першу письмову згадку про Золочівський замок датовано 1532 роком, але споруди.

Перше, що вражає подорожнього, – надбрамний корпус, а зайшовши на територію замку, потрапляєш в іншу епоху.

У дворі розміщено два палаци. Один із них – Великий палац, а навпроти виїзної вежі красується Китайський…

Власники замку, як і його вигляд, часто змінювалися, маєтності перепродувались із рук у руки, нові власники по-своєму його розбудовували. Завершив перебудову в 1634 році батько майбутнього польського короля Яна Собєського – Якуб.

Будівництво Золочівського замку продовжив син Якуба – польський король Ян ІІІ Собеський. При ньому замок здобув статус королівської резиденці. Золочівський замок уподобала дружина короля.

Історія кохання короля Яна ІІІ Собеського та Марії Казимири було однією із романтичних любовних історій пар Європи. Француженка незнатного роду, Марія Казимира Луїза де Гранж д’Арк’єн ще дівчинкою прибула з Парижа до Варшави. Звичайно, тоді ніхто й уявити не міг, що одного дня француженка-фрейліна і сама зійде на польський трон. Незабаром дівчина познайомилась з молодим шляхтичем Яном Собеським. Але в ті часи придворні шлюби рідко укладали за покликом серця, незабаром 16-річну красуню Марію Казимиру видали заміж за знатного воєводу Яна Замойського, хороброго воїна, але розпусного п’яницю. Закохані не змирилися з долею та використовували будь-яку можливість, щоб побути разом, потай від усіх. І через сім років, відразу після смерті Замойського, вони змогли нарешті з’єднатися.

При польському дворі Марія Казимира не гаяла часу, а ще за життя Замойського зуміла встановити зв’язки, які істотно допомогли її коханому Яну Собеському зійти на польський престол. Ставши королем, Ян ІІІ часто вирушав у військові походи. Поки чоловік був відсутній, Марія Казимира купалась в розкоші, за що заслужила нарікання державних вельмож. Утім, вони використовували будь-який привід, щоб висловити невдоволена королевою, оскільки розуміли, настільки великий вплив у неї на короля: «Марися керувала Яном, а вже потім Ян керував Польщею», – шепотілися при дворі. Від світських пересудів Марія Казимира рятувалась в Золочеві, де все було влаштовано для її комфорту. Головне нововведення, що було в Золочівському палаці спеціально для Марії Казимири, це Китайський палац – ефектна й витончена споруда.

Покої короля та королеви розташовані на другому поверсі. У пари народилось 14 дітей, з яких до дорослого віку дожили, що правда, лише 5. У стіні королівської опочивальні був таємний хід, що вів до скарбниці палацу.
ІпЗацікавив замок ще й тим, що тут була перша система каналізації, яка збереглася до наших днів. У жодному палаці світу того періоду (початок XVIII ст.) не існувало внутрішніх туалетів, а тут їх віднайдено аж шість.

Одним із найцікавіших експонатів у Золочівському замку є камені із зашифрованими написами, датовані кінцем ХІV — початком ХV століття. Вони поки що не розшифровані. Камені привезли у 2000 році з околиці Золочева — села Новосілки. Припускають, що написи зроблені тамплієрами, яким також міг належати замок, руїни якого збереглися в околицях Новосілок. На особливу увагу заслуговує садово-парковий комплекс замку.

На подвір’ї лежать два величезних каменя із невідомими написами. Хто бував тут, згадає, що екскурсоводи радять загадувати бажання. Поміж двома вінками, викарбуваними на одному з каменів, дірочка. Засунути туди палець і покрутити. Якщо бажання матеріальне у бік тернового вінка, нематеріальне – у бік макового.

Є легенда, що коли у замку була вязниця в ній відбували покарання національні визовителі, один з них був герой Янусик, якого засудили на смерть. І от на передодні судного деня, сниться Янусику сон: «йому наказали знайти камінь з отвором у середині, покрутити пальцем у ньому та загадати бажання». Зранку сталось диво у його камері був камінь, і як у сні він покрутив пальцем, та його бажання здійснилось. Янусикові передали тарілку із схустинками, які він звязав та по них зумів утекти.
На одному зображено два вінки і перші букви слів. Терновий вінок символізує трагедію, маковий – смерть. Почали досліджувати і виявили, що латинські написи датуються кінцем XIV – початком XV ст. ст. Під каменями були закопані кістки птахів, отже, тут вчиняли жертвоприношення. «Це сатанинські камені. Біля каменя стоїть людина у чорній одежі, обертається, а за плечима у нього смерть». Різні науковці зійшлися на думці, що написи на каменях висікли лицарі Ордену тамплієрів. Ще Сталін та Гітлер шукали три камені, на яких написана доля Європи. (третій камінь меншого розміру).

Коли наступали німці, НКВД у стінах замку розстріляли 740 людей. Їх кинули у вириті яри і залили вапном. Коли прийшли німці, то взяли 100 євреїв з містечка і наказали викопати, вимити і розкласти на подвір’ї останки замордованих людей. Копали 10 днів. Пізніше прийшли люди впізнавати своїх родичів. Невпізнані тіла поховали у братській могилу. А євреїв розстріляли, наказавши завчасу викопати собі ж яму.

Жовківський замок

За часів Київської Русі Жовква була селом. Це поселення називали: Винники (тому що багато жило виноробів).

Замок закладений засновником Жовкви, польським військовим і головнокомандувачем Станіславом Жолкевським у 1594 році на плоскому підвищенні берега річки Свині (За однією з версій, свою назву річка Свиня отримала через те, що слуги гетьмана Жолкевського мили в ній однойменних тварин.

Згідно з іншою легендою, річка здобула таку назву після того, як туди впав російський імператор Петро І, що перед тим випив забагато алкоголю. За третьою версією, коли річка навесні затоплювала передмістя, то мешканці казали, що вона «суне [нахабно] як свиня»).

Про початки замку та Жовкви Станіслав Жолкевський писав у листі до дружини:
«Наступають щоразу страхітливіші небезпеки. Це і спонукало мене, насамперед, збудувати свій замок і закласти містечко…».

У 1606 році за замком Жолкевський створив звіринець, де розводили зубрів, оленів,сарн та інших тварин.

Але проіснував він тільки до кінця XVII століття. Від замку розгалужувалася лінія міських укріплень, що охоплювала все місто. Від укріплень збереглись старовинні міські брами — «Звіриницька» та Галицька, розташовані обабіч замку.

Ідеальність замку, досягалась дотриманням декількох принципів гармонії: загальна симетричність планування, поділ міста на пропорційні квартали за рівнем життям, віросповідання, напрямом професійної діяльності. Вулиці, що розділяли квартали, променями сходилися в центрі міста, де симетрично розташувалась головна площа.

На площі є міська ратуша і грандіозний костел Святого Лаврентія.

В’їзд до замку лежить через набрамну вежу, розташовану в центрі північного корпусу, й обернений у бік площі. Арковий проїзд обрамлений декоративним порталом у стилі маньєризму. У північному корпусі розміщувались казарми для солдатів, стайні, каретні, арсенал з кузнею, камери для бранців.

Його останній військовий похід в 1620 році, у віці 73 р, поліг Станіслав Жолкевський у битві, знайшли на другий день без руки та голови( Голову відправили Султану до Стамбула. Дружина Регіна, на місті де загинув чоловік поставила пам'ятник, а голову викупила за 3 000 000 злотих і поховала разом з тілом у костелі св. Лаврентія. 

 Замок, як і вся Жовква, переходить його дружині Регіні, вона було розумна, заощадлива, і головне – доброю господинею.

І поки Жолкевський здобував славу та гроші, його дружина опікувалась замковим життям. Саме вона дала притулок збіднілому шляхтечу Михайлу Хмелю батькові гетьмана Богдана Хмельницького). У Регіни та Станіслава було троє дітей: дві доньки: Катерина та Софія та син Іван. Після турецького полону Іван повернувся додому хворим та невдовзі помер. Катерина одружилася з Станіславом Конецпольським, померла під час пологів. 

 Наступною власницею замку, у 1624 році, стає старша донька Регіни— Софія на той час Данилович. Далі замок та місто перейшли доньці Софії — Теофілі Данилович, тут і минуло дитинство та Яна ІІІ Собеського, який невдовзі заняв польський трон.

У кінці XVII століття замок стає резиденцією Яна ІІІ Собеського, що зумовило оновлення оздоблень та збагачення будівлі. Трофеї, привезені з походів, поповнили мистецьку колекцію, бібліотеку, зібрання зброї. Саме у цьому замку Ян ІІІ Собеський отримував привітання з нагоди перемоги над турками під Віднем.

Під час Північної війни, у грудні 1706 — квітні 1707 року у Жовківському замку розмістив свою резиденцію Петро І. Вважається, що саме тут розроблявся історичний Жовківський план перемоги над шведами. Також замок відвідував український гетьман Іван Мазепа.

Після смерті короля у Жовкві залишились господаруювати його син Констянтин з дружино Марією Сефоровою-Дависель. Останньою представницею роду Собеських, котра володіла замком, була Марія Кароліна де Буільйон дочка Якуба, яка перед смертю продала усе місто майбутньому Великому литовському гетьману Михайлу Казимиру Радзивіллу.

На південному заході від замку й далі квітнув парк, котрий належив королеві Марії-Казимири дружини Яна ІІІ Собеського, його доглядали італійські та французькі садівники.

Парк, замкнутий з трьох боків високими шпалерами, було закладено на двох терасах. На верхній облаштували чотири клумби, у кожній з яких виклали квітами герб Яніна.

Між ними, по центру, було споруджено восьмигранний мармуровий фонтан. Між терасами існувала поперечна алея, яка замикалась двома альтанками. На нижній терасі, відділеній від верхньої кам’яною балюстрадою, було закладено два великих квіткових партери. Поза парком (по його осі), над ставом, у напрямку до звіринця, було влаштовано поміст на дерев’яних палях, на якому (посередині ставу) було споруджено два павільйони лазень з фонтаном між ними.

На внутрішньому південно-західному корпусі замку були статуї перших чотирьох власників Жовкви: Жолкевських, Даниловичів, Собеських, Радзивіллів. Також було споруджено двоярусну відкриту галерею з аркадами, у першому ярусі використано колони тосканського ордеру, у другому — іонічного.
В 1847 році у замку дахове покриття з мідної бляхи замінено на ґонт.

У 1887 році твердиню продають на аукціоні.

Власником замку став Артур Ґлодовський, котрий розбирає на будматеріали споруди замку — не вціліли ні парадні сходи зі статуями власників, ні каплиця, ні західна вежа.

Коли Жовква стає рядянською, влада вирішує вшанувати льотчика-аса Петра Несторова. Саме він вперше виконав «мертву петлю»-вершину пілотної майстерності. Тоді із 1951 по 1991 рік Жовкву офіційно назвали Несторовим.
Існує легенда, що від замкових садів на дерев’яних палях через став і болота вела алея на гору Гарай, де був збудований літній палац короля Яна III Собєського. Туди вів підземний хід. Місцеві мешканці дотепер розповідають, що підземний коридор в пасмі Гараю розходиться на чотири сторони світу: до Львова, до Василіанського монастиря в Крехові, замку в Жовкві і потаємного виходу в ліс по той бік гряди.

За легендою, головний, львівський, коридор поступово розширюється, так, що дозволяє цілком вільно їхати ним риссю на коні, і що в коридорі є кам’яні пійла для коней. Принаймні у тому, що в підніжжі північного схилу Гараю є частково засипаний вхід до підземного коридору в формі хреста з цегляними отинькованими склепіннями і збірником джерельної води — можна переконатися і сьогодні. Неодноразово виявляли фрагменти підземних ходів і в самому місті: між костьолом і замком, між костьолом і монастирем отців Домініканців, до мурів міста. Їх ретельно засипали в міру виявлення, «аби чого не вийшло».

                          

Під час свого перебування у Жовкві російський імператор Петро І захотів піднятися на вершину гори Гарай. Для цього туди від замку витесали в землі сходи й укріпили їх деревом.

Місцеві жителі розповідають, що ще на початку 1970-х років ХХ століття їх було видно, проте, оскільки їх ніхто не доглядав, до нашого часу вони практично повністю зруйнувалися.