Тернопільський замок

15 квітня 1540 року — пов’язаний із королівським дозволом на спорудження замку. Будівництво замку тривало 8 років і завершилося у 1548 році.

Нічний Тернопільський замок. Ось такий він.

Право на володіння територією сучасного міста та спорудження замку надав король Сигізмунд І великому короному гетьманові Яну Тарновському.

Ця фортифікаційна споруда мала перекрити шлях наїзникам на широких просторах від Теребовлі до Буська, де на той час не було жодного великого укріплення. У зв’язку із значними витратами на будівництво місто звільняється від багатьох податків. Замок було згодом укріплено Яном Тарновського – Христофор. Немало коштів у добудову і розширення замку також Томаш Замойський, який отримав місто як придане дружини Катерини, дочки відомого українського культурного діяча і мецената князя Костянтина Острозького.
Основною замковою спорудою був житловий палац, через природне розташування замку звели різноповерховим: окрім 3-х основних поверхів (було видно з боку міста) — 2 підземних, що відкривалися з крутого берега ставу 2-а рядами бійниць.

У першій половині XVII століття фортечні укріплення Тернополя мали форму прямокутника. З боку міста замок був захищений глибоким ровом, валом, укріплений дубовим частоколом. Із заходу його омивали води штучного ставу, створеного 1548 року. Вали проходили в районі сучасних вулиць Танцорова, Багатої, Руської, Валової, Грушевського; замикалися на став. На відрогах валу стояло дві оборонні вежі: Кушнірська — над ставом, неподалік Воздвиженської церкви, Шевська — на краю заплавних лугів, приблизно в районі теперішнього парку ім. Тараса Шевченка. До замкового палацу існувало сполучення через навісний міст, в’їзну браму.
Розташування замку над ставом спричинило його різноповерховість: із заходу мав додаткові поверхи казематів, складів, у підмурівках були бійниці; знаходилася в’язниця. Поруч знаходилися інші споруди: пекарня, кухня, стайні. Замковий арсенал (розміщувався в оборонних вежах) мав гармати, гаківниці, мушкети, порох, ядра, олово. Для оборони замку утримувалася невелика залога. Великий дитинець використовувався для вимуштровування солдатів.
Впродовж всієї своєї історії Тернопільський замок часто піддавався різним нападам і руйнаціям. Ще під час будівництва, у 1544 році, татари вже намагалися напасти на місто, проте завдяки захисту міського ополчення, яке очолювали Бернард Претвіч, Ян Гербурт, Олександр і Прокіп Синявські, вдалося стримати татарську навалу аж до підходу лицарських сил з-під Сандомира. Серйозних руйнувань зазнав замок у 1575, 1589, 1672, 1675 роках.
Після турецького нашестя 1675 року замок лежав в руїнах, лише на початку ХІХ ст. граф Ф.Коритовський переробив замок під палац, для чого були знесені укріплення, вежі і брами, а будівля оточена звичайним муром. Поряд спорудили т.зв. Новий Замок з сірого пісковику (не зберігся). На місці давніх воріт поставлено два кам‘яних пілони в єгипетському стилі, які були оздоблені левиними масками і завершувалися кулями (не збереглися). У 1810-1815 під час перебування Тернополя у складі царської Росії, в замку відкрили казино. У 1843 році замок віддали під казарми.
Спалений 1917 року під час І Світової, замок довго лежав в руїнах. Під час Другої світової війни Тернопільський замок був сильно пошкоджений, однак його все ж відбудували. У стінах замку розмістили спортивну школу, яка знаходиться там до сих пір.

Надзвичайні місця Тернополя.

Сантехнік, що розмістився прямо на тротуарі.

Пам’ятник Соломії Крушильницької, відомої співачки початку 20 століття.

Пам’ятник присвячений роману Г. Уэллсом “Человек-невидимка”

Пам’ятник щасливому 12-му стільцю із сатиричної книги Ільфа і Петрова “12 стільців”

  

Скульптура лави, яка називається “Випадкова зустріч”

Скульптура композиція “Пара лелек” встановлена в центрі Тернополя. Ця триметрова скульптура з бронзи у вигляді двох лелек, що сплелися над гніздом, у якому лежить сповите немовля. Композиція є символом родини, молодості, добра та щастя.

Кременецький замок

Макет Кременецького замку

                Кременецький замок — фортифікаційна оборонна споруда в м. Кременець Тернопільської області. Пам’ятка архітектури національного значення. Кременецький замок розташований на Замковій горі (397 м. над рівнем моря).

Руїни надбрамної важі

З’явилась Кременецька фортеця задовго до Бони – дружини польського короля Сигізмунда І. Є гіпотеза, що збудували твердиню ще в VIII-IX століттях. Перші ж письмові згадки про сам Кременець зустрічаються в польських книгах 1064 року.

Гучної слави Кременецький замок здобув після того, як Хан Батий з великою монгольською ордою взимку 1240-41 років підійшов до міста, але так і не зміг здобути його. В історію ж твердиня увійшла під іменем польської володарки італійського походження – Бони Сфорца. Нова господиня укріпила високі замкові стіни, три вежі, казарми, господарські споруди та порохівні. Управляючи краєм через своїх старост, Бона запровадила систему непосильних грошових і натуральних податків. А від‘їжджаючи в Італію, по смерті чоловіка, вивезла з Кременця 70 возів добра.

Замок на горі Бона

Королева Бона народилась 2 лютого 1494 року у італійському місті Віджевано, що у провінції Павія, яке відоме своїми рисовими полями, сім`ї заможного італійського роду медіоланських князів (герцогів) Сфорців. Її батько, Джоано Галацція Сфорца був князем (герцогом) Медіолану, а матір – Ізабелла Арагонська. Завдяки підтримці династії Габсбургів вдалося укласти шлюб їхньої доньки Бони з польським королем вдівцем Зигмунтом (Сигизмунтом) І Старим.

Протягом 1518-1557 років Бона була королевою Польщі, княгинею Русі, Прусії і Мазовша, княгинею Барі і Росано, а також претенденткою на спадок Єрусалимського князівства.
Вона проявляла себе як господарна, економна, а поряд з тим впливова особа, з великими амбіціями у всіх сферах своєї діяльності, за що їй в історії Польщі прозвали жінкою з «чорним характером».
Королева, незважаючи на те, що походила з далекого краю відмінного своєю культурою, досить швидко адаптувалась до нової реальності, і невдовзі організувала нову політичну та господарську діяльність країни. Одночасно з тим, ретельно виховала та вивчила своїх дітей, особливо сина Сигизмунда Августа та найстаршу дочку Ізабеллу.

Я на вершині)

Бона Сфорца та Сигизмунд Старий мали 4 дочки та 2 синів (наймолодший син Ольбрахт помер відразу після народження, оскільки народився п`ятимісячним в наслідок падіння Бони під час полювання у лісах Полісся). Всі їхні доньки посіли, після заміжжя, європейські престоли: Ізабелла – стала королевою Угорщини, Софія – герцогинею Брауншвейською, Катерина – королевою Швеції, Анна у віці 52 років вийшла заміж за семигродського князя Стефана Баторія – другого вибірного короля Польщі. Після трагічної смерті сина Ольбрахта Бона прагнула забезпечити продовження її династії на польському троні і тому змусила шляхту та магнатів коронувати свого єдиного сина, малолітнього Сигизмунда Августа. Спочатку, після довгих переговорів та роздачі багатьох звань та посад, литовська шляхта віддала йому великокнязівський литовський трон (близько 1527-28 рр.), а 1530 року Сигизмунда Августа короновано на короля Польщі, що викликало великий спротив дрібної шляхти, а відповідно і величезну нелюбов до італійки. Власне така надмірна материнська любов і викликала ряд критики з боку двору, інших європейських королів особи Бони та приписали їй вбивство двох своїх невісток – дружин Сигизмунда Августа. Ще до недавна побутувала версія про те, що італійка зживала зі світу небажаних для неї невісток, оскільки їхня родова приналежність не відповідала політичним планам королеви. Її син Сигизмунд Август був тричі одружений, проте жодного разу вдало, з політичної точки зору. Бона усвідомлювала це і тому не давала згоди на всі три одруження. Еліжбєта Ракуска, перша дружина, що була підставлена династією Габсбургів з метою заволодіння польським троном, хворіла на епілепсію, а значить мала мінімальні шанси народити здорове потомство, що було головною причиною чому Бона не любила невістки. Після смерті першої дружини, Сигизмунд Август мав таємний любовний роман з Барбарою Радзивилівною, і власне рід Радзивилів змусив короля одружитися з Барбарою, що давало їм доступ до влади, до казни, до маєтків. Бона це прекрасно розуміла, відкрито ненавиділа Барбару, але, як свідчать сучасні наукові дослідження останків другої дружини Сигизмунда Августа, вона померла від онкології, хоча весь королівський двір смерть улюбленої дружини короля приписали ненависній італійці. Проте, збереглися описи як хворіла і мучилась Барбара, що ні від першого чоловіка, ні від Сигизмунда вона не мала дітей, та і сучасна ексгумація довели невинність Бони по відношенню до своєї другої невістки – її не отруїла королева-мати, вона померла своєю смертю, хоча і в досить таки молодому віці.

У міжнародній політиці Бона Сфорца була затятою противницею династії Габсбургів та прихильницею союзу з Францією. Зокрема підтримала Яна Заполію у протистоянні з Габсбургами. Крім того, Бона прагнула до підтримки добрих стосунків з Османською Портою – є історичні свідчення про те, що вона вела переписку із головною дружиною Сулеймана Прекрасного славною Роксоланою.

Міша, під небесним шаром)

Бона пов`язувала добробут держави з добробутом династії, прагнула зміцнити трон і для реалізації даного плану провадила у Польщі династичну політику. Знаючи, що для впровадження своїх задумів потрібні величезні кошти, а державна (королівська) казна світить пусткою, взялася за примноження маєтку королівської родини таким чином, що почала скуповувати заставні володіння на Литві, після чого їх упорядковувала та загосподарьовувала. У всіх придбаних посілостях королева наказала провести перепис населення, інвентаря та майна.

Зокрема, у Кременецьких околицях королева заборонила вирубувати ліс, оскільки він слугував захистом для місцевого населення під час набігів чужинців. Великою заслугою королеви було реформування литовських міст, які з волі королеви отримали адміністративну окремість та самоуправління, надання торгівельних та ярмаркових привілеїв. Зокрема, у Кременці королева розпорядилася проводити два ярмарки у рік – на Варфоломія та Луки, а це в свою чергу приносило місту величезний потік торговців та грошові надходження. Королева Бона, будучи чужинкою, шукала підтримки своєї діяльності в особі духовенства, тому звертала увагу на будівництво монастирів, костелів та шпиталів. Власне завдяки королеві у Кременці з`являється вперше католицький фарний костел. Сьогодні на цьому місці стоїть собор святого Миколая, а до 30-х рр. XІX ст. у цьому приміщенні перебували монахи францисканці.
Запобіглива королева, бачучи що королівські маєтки приносять добрячий дохід, прагнула захистити свої володіння від зазіхань чужинців, тому взялася за укріплення фортифікацій своїх східних володінь, завдяки чому, замок у Кременці розбудувався і отримав велику кількість гармат і запроводила цілком відмінну стратегію оборони замку, яка відповідала духові того часу. Роки правління королеви вважалися «золотим віком», адже міста розросталися, в т.ч. Кременець, розвивалась торгівля і ремесла.

Королева Бона Сфорца померла у Барі 19 листопада 1557 року. За однією із версій її отруїв довірений дворянин Ян Вавжинєц Паппакод. Ініціаторами вбивства королеви могли бути Габсбурги, які планували скористатися на фальшуванні заповіту Бони та уникнути сплати позики у сумі 430 тисяч дукатів, які королева позичила князеві Альбі, наміснику короля Іспанії Філіпа ІІ. Королеву дуже скромно поховано у базиліці святого Миколая в Барію і лише її донька Анна Ягелонка розпорядилась спорудити на могилі матері надгробну плиту, виконавцем якої став флорентійський майстер Сантьєм Гуччі (пам`ятник проіснував до сьогоднішнього дня).
Легенди про жорстокість Бони ходять по сьогоднішній день. А через перекази про те, що вона приймала ванни з крові немовлят. Кажуть, що для вічної молодості замордувала королева 300 незайманих дівиць, яких колесувала в одній з веж Кременецького замку і купалася в їхній крові.
Ходить легенда про міст з волосся, по якому королева дісталась до замку… А коли під вагою королівської карети обірвався міст, монархиню підхопили демони й опустили неушкодженою на землю. За іншою версією, врятував ясновельможну пані один з християнських святих, якому вона щиро молилася, поки летіла з ридваном в урвище. З того часу Бона переховується в криниці підземного палацу й на Великдень виходить з підземелля, тримаючи в роті золоті ключі від таємної скарбниці, повної золота.

 Із замку відкривається просто гарний вид 

Втім з найвідомішим вампіром усіх часів Бона таки поріднилася. Її донька Анна вийшла заміж за князя Трансільванії Стефана Баторія, який мав доволі непрозорий родинний стосунок до Влада Тепеша, відомого як Дракула!..
Жили собі у селі під Крем’янцем молоді брат і сестра – Степан і Оксана. Степан – красний леґінь, мрія всіх тутешніх дівчат. А Оксана – як ясне сонце, що встало із-за гір, кращої не було в цілій окрузі. Та прийшло лихо і в їхню хату: спочатку померла від напружної роботи на панщині матуся з татом, потім управитель загрузив на фіру все зерно з комори, мовляв за борги, потім солдати забрали останнього вола. Терпеливо зносили вони незгоди. Тільки хмурилось чоло у Степана, все рідше сяяла перлами усмішка сестри. – Нічого, Степанчику, – втішала брата Оксана, – дав Бог день, дасть Бог їжу. Як-небудь потерпимо. Але людському і нелюдському терпінню буває край. Повернувся раз увечері з поля Степан, здивувався: сестра не зустрічає його, як завжди, біля перелазу. Тільки сусідка голосить:
- Біда, Степане, біда. Приїхали воїни королівські і забрали всіх дівчат. І Оксану твою забрали.
Потьмарилось в очах у Степана. Взяв Степан батькову гартовану шаблю, перехрестився перед образами і подався до Крем’янця. Пізно вночі добрався він до замку. Як не благав, не впустила його варта. Лиш на ранок сонна охорона ліниво відчинила ворота. Але було вже пізно: у дворі стояла безволоса сестра, а навколо реготали ситі паничі. Зустрілась дівчина очима з братом, здригнулись від наруги дівочі груди. Наче причинна, пішла вона до величезного колодязя – здавалось би води напитись. Не воду пішла пити обезчещена дівчина. Без крику, без стогону пірнуло тіло у чорне провалля. Тільки загуло. Диким звіром закричав Степан і кинувся на нелюдів. Блискавкою майнула козацька шабля. Впав один, другий, третій. Та сили були нерівні.
- На палю це бидло! Вкопати так, щоб усе місто любувалось на цього пса. І не здіймати доти, доки птахи до костей не обклюють.
Мовчки, як і сестра, прийняв нелюдські тортури Степан. Мовчав, коли зіп’яли кола і вкопали за стіною фортеці на виду у міста. Тільки хрипле дихання та кров з прокушеного наскрізь язика видавили йог муки. Чи бачив Бог і його страждання? Коли сонце кинуло прощальний відблиск і сховалось за горизонтом,
Степан сконав і чиста душа його полетіла високо-високо, туди, де чекала на нього сестра. А вночі якісь сміливці, ризикуючи власним життям, таємно зняли Степанове тіло і обережно знесли з гори. Ніхто не знає, де поховали молодого козака. Але та крута стежка, що стала останньою його дорогою, зоветься відтоді Степановим Спуском.

Дулібії і трагічна загибель красуні Ірви. Вона знає таємниці «кривавої» королеви й бачила, як зійшла з небес Божа Матір…
Сонячної днини з вершечка північного бастіону Кременецького замку справді видно Почаївську лавру. Звичайно, якщо наважитися видертися на залишки мурів і зусиллям волі вгамувати тремтіння у колінах. Легенда розповідає, що Ірва, донька дулібського воєводи Тура, щоранку з найвищої фортечної вежі милувалася краєвидами, аж доки долина не почорніла від чужинського війська. Не відомо, чи мав аварський володар бінокля, що в нього він розгледів усі принади волинської цноти (бо без бінокля у нього мусили б очі на лоба вилізти), але переказують, що закохався варвар до безтями. Мовляв, віддай йому Ірву, і – край! А вона візьми й скрути йому щиру волинську дулю. Просто з тієї самої вежі. Врьош – нє возьмьош, собака! На біду, аварів присунуло надто багато, тож невдовзі південний форпост Великої Дулібії упав. Дівчина, щоб уникнути безчестя, стрибнула в безодню. Орда з переможним галасом подалася шукати тіла: щоби бодай із мертвою, а поквитатися за власне безсилля. Як не шукали – нічого не здибали. На тому ж місці, де останню захисницю Кременця поглинула свята земля, забило цілюще джерело.

Саме місто Кременець

Дуліби влилися в Русь, авари – у небуття, шляхетна Ірва – у міф, замкова гора – в історію, що налічує більш як вісім століть. Цікаво, що саме під мурами Кременця непереможне військо монголів, яке поставило на коліна два континенти, 1241 року вперше пошилося в дурні. Подейкують, що й донині дощові потоки у зливу біжать тими самими рівчачками, що ними цебеніла, змішуючись, кров карооких азійців та синьооких русинів…
Ніхто не боронитиме вам відпочивати в межах пристойності просто на території замку. Візьміть шампанське, келихи, скажіть один одному романтичний або дружній щирий тост. Все це – просто під хмарами, і не треба їхати в Карпати! Оберніться на північний захід (у бік Почаєва) і прокажіть «Отче наш». Кажуть, після такого ритуалу життя справді міняється на краще! А для «продолженія банкєта» спустіться в долину – у мотелі-готелі-ресторани. Їхній рівень у Кременці вас приємно здивує.
У королеви Бони їх було шестеро, всі уклали вдалі й вигідні шлюби з першими особами Європи. До речі, за останньою з версій, всесвітньо відома «Джоконда» Леонардо да Вінчі – Ізабелла Арагонська, вагітна королевою Боною!.. Правильно подумали! Їдьте до Кременецького замку й просіть у Неба (воно там близько-близько) подарувати вам синочка чи донечку!
І повірте – Небо щедре. Повернути чоловічу силу і впевненість у собі
Нарешті! Мужики-и! То наше! Легенда оповідає, що Бона якось спокусила усю замкову залогу – 500 вояків! Хоча не всі вони виявилися у ліжку такими ж вправними, як у бою. І коли розлючений Сигізмунд прибув, аби власноруч стратити коханців дружини, вона випрохала помилування для кожного третього, сьомого і двадцять першого солдата. Відтоді третій, сьомий і двадцять перший тост – за жінок. З хорошою пам’яттю!

Замок Любарта в Луцьку

У перше згадується місто в Іпатіївському літописі, як місто Лучеськ. Лучеськ – від слова лук, тобто «колін, вигин ріки».

Існує легенда, що діялося те дуже-дуже давно. Тоді, коли не було ще міста Луцька. Глухі ліси стояли над берегами Стиру. Був чудовий літній день. Понад берегом невисокий білявий хлопчина на ймення Луцько пас худобу. Раптом бачить він, а по Стиру пливе діжка. Цю знахідку витяг він на берег і заніс додому. Вдома батьки розбили бочку і знайшли в ній шмат шкіри з якимись написами. Ніхто не міг їх прочитати. За декілька днів прибули люди з Перемиля, що допитувалися, чи не знайшов, бува, хто бочку в Стиру. Бо у тій діжці мали бути документи на право заснування міста. Ці люди бажали перебратися з Перемиля, щоб покінчити зі чварами. Пастух віддав їм діжку з паперами. Місто назвали Луцьком на честь молодого пастушка. А Перемильчани жили в Луцьку в злагоді та мирі.

Побудований замок литовським князем Любартом, замок зберігся до наших днів без значних змін.

Він є єдиною в Україні архітектурною пам’яткою доби Великого князівства Литовського.

Історія великого кохання, яке подарувало місту замок, зародилося воно у ХІІІ столітті між литовським князем Любартом та луцькою княжною Бушею, дочкою Лева Юрійовича, останнього з роду Данила Галицького.

Одружившись з волинською панянкою, Любарт отримав у спадок місцевий замок. Заради дружини литовський князь і взявся його розбудовувати (раніше там були лише дерев’яні укріплення). Кам’яницю зводили не один рік. Мало бути три вежі – наче символи Віри, Надії та Любові, а посередині – церква Івана Богослова. На жаль, Буша не дожила до завершення будівництва. Померла молодою, не залишивши Любартові нащадків. Князь безмежно тужив через втрату великого кохання. Переповідають, з ним коїлися дивні речі. Скажімо, щоразу навесні, коли дівчата збирали на луках квіти, плели вінки і залишали на полях, Любарт поночі ходив їх збирати і клав на могилу Буші. Дарма, що потім у нього була друга дружина, діти… Любарт дуже шанував пам’ять про померлу княжну. Її могила завжди була заквітчана. Тож мурами фортеці не гуляє привид – душа Буші заспокоєна.

Якось, коли чергова навала оточила місто і з метальних машин посипалися на Луцьк не лише кам’яні брили, а й смолоскипи, які спричинили великі пожежі, люди зібралися у церкві Івана Богослова – молитися про заступництво. Вітер повернув в інший бік – і каміння посипалося на голови татар.

 У Стінах Луцького замку побутує й інша легенда. У часи правління литовського князя Любарта жила в Луцьку дуже вродлива дівчина Оксана. Її сподобав собі комендант замку. Вона ж не хотіла його кохання. Тоді він викрав дівчину, поглумився над нею, а потім віддав солдатам. Дівчина погрожувала, що розповість усім про нелюдську поведінку коменданта та солдатів усім довколишнім, подасть на них до суду – солдати розрубали її тіло на безліч частин і кинули в річку Стир. Не пожаліли вони і батьків Оксани – убили і теж кинули в річку. І після того в замку з’явився привид. Спочатку це була просто пляма невизначеної форми, яка вночі пересувалася замком. Із часом ця пляма набувала все чіткіших обрисів: дівчина знаходила розрізнені частини свого тіла, і з часом у привиді легко впізнавали постать збезчещеної дівчини. Між першою та другою світовою війнами у замку стояв військовий гарнізон. Військових, які несли варту вночі, на ранок знаходили мертвими, із спотвореними обличчями. Кажуть, що то привид по ночах блукав замком, відшуковував чоловіків і знищував їх. Перед другою світовою війною в образі дівчини-привида бракувало лише персня на руці. Розповідають, що і сьогодні цей перстень можна знайти на вулицях Луцька або купити на ринку за безцінь. Він легко приходить до рук, але нічого доброго своєму власникові не приносить, крім нещасть і смерті. А востаннє дівчину Оксану бачили на стіні Луцького замку вже після II світової війни, десь у 50-х роках минулого століття. Вона стояла на мурі та кликала своїх батьків, а їхні страшні голоси звучали їй у відповідь від річки. Можливо, вона втомилася щоночі блукати підземеллями замку – і пішла до своїх батьків.

 

Легенда про підземелля розповідає, що підземні ходи під Луцьком з’єднували колись старе місто із Шепельським і Жидичинським городищами, Олицьким замком та іншими укріпленнями навколо нього. Місцеві мешканці стверджують, глибина підземелля є більшою аніж два поверхи. Як відомо, в ті часи, майже під кожним будинком, а тим паче, під замками чи фортифікаційними укріпленнями, наявність підземних ходів була обов’язковою з метою захисту та самооборони. Також існував хід від замку до річки, що давало змогу поповнити запаси прісної води навіть під час облоги. Однак ці ходи були дуже вузькими, двоє жителів, які йшли назустріч один одному, не могли розминутися. Старожили, які провели дитинство у Луцьку, залюбки діляться своїми спогадами, розповідаючи про величину та довжину підземелля, яке тягнеться далеко за межі міста. Побутує розповідь, що від костелу у підземеллі йшло в різні боки два ходи. Один під землею до Забороля, і до того ж був настільки широкий, що по ньому міг би проїхати автомобіль. Коли споруджували приміщення для «Риббази», підвали було знайдено, однак ходи замурували цеглою. Існує ще і третій ярус підвалу. У Середні віки там катували людей. На стелі були прикріплені ланцюги із кайданами, під ними — вогнище та решту знарядь для тортур. Були ще кімнати, викладені черепами. У них єзуїти тримали своїх полонених. А ще було знайдено кімнату, наповнену черепами. Кажуть, що і привид живе у тому підземеллі. Про привида багато розповідають очевидці, які займаються дослідженням Луцького підземелля.

Одна з основних таємниць підземелля – великий склеп молодої дівчини на ім’я Магдалена, яка померла у віці 19 років. Причина такої передчасної смерті лишається невідомою. Немає також відповіді, чому склеп з тілом знаходиться саме в підземеллі. Цікавим є те, що відвідувачам не вдається сфотографувати склеп тому, що на знімку залишається лише біла пляма. Багато жителів розповідають, що привид дівчини ще й досі блукає підземеллям.

Цікавою та захопливою є легенда, яка розповідає про захований скарб у мурах замку. Давно то діялось, ще коли орди кочівників нападали на наші землі, палили села, руйнували міста. Не минули набіги й Луцького замку. Мужньо боролись лучани. В одному з боїв поранили князя. Помираючи, він звелів зібрати всі коштовності, заховати в замкових мурах і закляв їх: «Скарб принесе нещастя тому, хто знайде його й захоче приберегти для себе. Він повинен служити лучанам». Подейкують, що й донині тут знаходять коштовності. А того, хто натрапить на скарб і присвоїть, переслідуватимуть невдачі доти, доки не віддасть його на благо міста.

Покровителем Луцька є Святий Миколай. Він відомий на весь світ добрими ділами та бажанням допомагати людям. Саме тому Луцьк славиться як гостинне та затишне місто. Повість «Повісті минулих літ» розповідає: «А потім, коли Куремса стояв біля Луцька, сотворив бог чудо велике. Луцьк був неукріплений і непідготовлений, і збіглося у нього багато людей. А був уже холод і вода велика. І коли Куремса, прийшов до Луцька, то не міг перейти ріку Стир. Він хотів міст захопити, але городяни одрубали міст. Він тоді пороки поставив, намагаючись одігнати, але бог чудо вчинив і святий Іоанн Златоустий, і святий Микола Мирлікійський: знявся ж такий вітер, що коли порок вергав камінь, то вітер повертав каменя на татар. Вони все одно далі сильно метали на городян, і зламався силою божою порок їхній. І, не досягнувши нічого, вернулися вони в сторони свої, тобто в поле».
У сім’ї лучан хворіла дитина, фактично уже помирала. Якась ворожка нашептала батькам: принесіть сина в замок Любарта і залишіть там на ніч. Поклали дитя в уламок старого дзвона, а вдома голосили до світанку, боячись, що добровільно прирекли маля на загибель. Коли вранці прийшли забирати “тільце”, побачили, що хлопчик здрастує. Малюк перестав хворіти!
Сам замок побудований із цегли, а не каменю, що характерно для українських твердинь. Любарт значно перебудував замок, додатково писиливши його лінією міських укріплень. Міські укріплення називалися Нижнім, або Обхідним, замком, а ядром бойової потужності, звичайно був князівський Верхній замок, що розташований на пагорбі над річкою Стир і складається із трьох веж, сполучени потужними стінами. Вежі замку відрізняються одна від одної: кожна мала свої призначення та назву – Любортова, Стирова і Владича.
Найвідоміша з них – Любортова в’їзна вежа. У нижньому ярусі є арковий проїзд, а вершину прикрашає корона зубців, яка надає й вежі та усьому замку величного вигляду.

 

Спочатку в’їзд до замку розташовувався вище рівня землі: до нього вів підйомний міст, який у разі нападу ворогів прибирали.

Князівські палати розташовувалися у Владичій вежі, а в наші дні тут розмістили унікальні музеї: «Дзвони Волині» й «Арсенал» – колекція старовинної зброї.

Від річки Стир походить назва Стирової важі, яка нависає над її водами. Між нею і Любортовою вежею розміщувався князівський палац, замість якого 1789 року побудували шляхетський будинок.

Кажуть, що кожен мандрівник, який завітає до Луцька, матиме неабияку вдачу у житті. Тож коли Ви в’їжджаєте до міста, зробіть фотознімок на фоні В’їзної вежі Любарта. І обов’язково візьміть до рук 200-гривневу купюру. Від цього часу Ви забудете, що таке безгрошів’я – і саме такі грошові знаки будуть «розмножуватися» у Вашому гаманці.