Острозький замок

Макет Острозького замку

Острог — місто обласного значення в Україні. Назва походить від його розташування на завороті річки Вілії, де утворюється гострий ріг. Існує ще одна версія етимології Острога: пагорб Замкова гора, розташований у місті, був оточений дерев’яною огорожею, яка складалася з загострених зверху колод — острог. Відоме з 1100 року. Статус міста з 1795 року. Місто обласного значення з 1995 року. Найважливішою архітектурною домінантою міста є замок князів Острозьких - справжня перлина давньоруського фортифікаційного мистецтва (вул. Замкова, 5). 

Замок розташований на відносно невеликому (0,7 га) овальному майданчику на пагорбі. Сама природа тут піклувалася про оборону місця: південна та східна сторони замку виходили на крутий схил більш як 20-метрової висоти, а північна та західна частини відділені від міста глибокими ровами на основі колись існуючого яру. 

В ансамбль замку входять сьогодні чотири основних будівлі: житлова оборонна вежа – “Вежа мурована”, Богоявленська церква, башта Нова та дзвіниця більш пізньої забудови (1905 р.). 

Його перші дерев’яні укріплення, збудовані ще в домонгольські часи, були повністю знищені татарськими ордами в 1241 році. Та вже в першій половині наступного століття перший історично відомий князь з династії Острозьких – Даниїл (помер близько 1386 р.) – відновлює на Судовій (замковій) горі зруйновані споруди. Пізніше вони не один раз добудовувалися та перебудовувалися, та все одно зберегли суворий вигляд середньовіччя. Рід князів Острозьких, які володіли містом майже без перерв з 14 по 17 ст. і були одними з найбагатших та найвпливовіших українських магнатів, заслуговує на увагу і історика, і туриста. 

Даниїл відомий своїми щедрими пожертвуваннями місцевим храмам, він же смертельно поранив в битві королівського гетьмана Войцеха Целея. Його старший син Федір (помер бл. 1441 р.) розширив острозькі володіння, боровся на стороні Яна Гуса проти Тевтонського ордену, сам воював з своїм загоном в Грюнвальдський битві в 1410 р. Василь Федорович Острозький (Красний) (помер до 1461 р.) теж розширював володіння, був приятелем великого князя литовського Казимира Ягеллончика. Саме він збудував багато чого в Острозі, Дубно та інших волинських містах. Його онук – литовський гетьман Костянтин Іванович Острозький – прославився перемогами над татарами. Він заснував татарське передмістя з в’їздною баштою, де поселив взятих в полон татарів. 

Найзнаменитішим же був його молодший син – Костянтин-Василь (1526 – 1608 рр.). В 1550 р. він став володимирським старостою, в 1559 р. – київським воєводою, а після Люблінської унії ще й коронним сенатором. Це був успішний правитель та сміливий полководець, який всіляко підтримував православну церкву, розвивав українську культуру та книгодрукування. Він був настільки багатим, що навіть ходив вираз: “багатий, як Острозький”. Було у князя Василя-Костянтина Острозького три сини – Олександр, Костянтин і Іван, якими вельми пишався, бо бачив в них продовжувачів свого славетного княжого роду. Всі вони були відважними і кмітливими. З дитинства об’їжджали самих диких і воронктих коней, прекрасно володіли зброєю і не раз нюхали порох у військових виправах батька, на які той брав їх із собою. Але трапилась біда, і двое з них померло при загадкових обставинах, в зовсім молодому віці. Загадковим і дивним було те, що після смерті княжича Костянтина рівно через рік, в той самний день, число і навіть годину, помер княжич Олександр. З цього приводу серед народу ходили різні чутки, але найбільш поширеною з них була та, яка твердила, що смерть синів була справою рук єзуїтів. Так це, чи ні – важко судити, більш того – стверджувати. Після цієї трагедії вся любов і турбота князя була перенесена на Івана, тепер уже єдиного продовжувача і спадкоємця роду. Він отримав блискучу освіту. Спочатку його навчали професори Острозької Академії, а потім він довго подорожував по країнах Західної Європи, де здобував нові знання і підвищував свою військову майстерність. Багато років провів у Відні, при дворі австрійського імператора Максимільяна, де пізнавав тонкощі європейської дипломатії. 

Саме тут, у Відні, піддавшись облудним намовам єзуїтів, непомітно для самого себе, опинився в майстерно розставлених ними тенетах, з яких майже ніхто і ніколи не виплутувався. Хіба що після смерті. Під їх впливом відцурався від віри і мови батьків, від свого народу та перетворився в звичайного відступника, ставши м’яким воском в руках отців, з якого могли ліпити все, що завгодно. Єзуїти багато чули про круту вдачу князя Василя-Костянтина. Добре знали, що він був ревним захисником православ’я і стояв незрівняно вище всіх вельмож і навіть короля, а в своїх володіннях, які займали майже половину України, не давав їм розгулятися і проводити в життя загарбницьку політику римського престолу. Такий князь не влаштовував єзуїтів. Для здійснення їх задумів потрібний був зовсім інший – м’який і податливий, і таким став Януш – колишній княжич Іван. Через декілька років, після повернення Януша в Дубне, до старого князя в Остріг долетіли слухи про відступництво сина, але князь не надав їм віри і сприйняв, як зловтішний жарт своїх недругів. Минуло ще трохи часу, і чутки підтвердились. До цього спричинився сам Януш, який все розповів під час розмови з о. Дем’яном – сповідником князя. Дізнавшись про це, під вечір наступного дня князь терміново прибув у Дубне і негайно викликав до себе сина, який щойно повернувся з ловів. 

Стримуючи гнів і роздратування, зажадав, щоб той негайно порвав з єзуїтами і повернувся в лоно православної церкви, але Януш категорично відмовився виконати вимогу батька. Реакція князя не забарилась. Він встав, сплеском долонь викликав сторожу, якій наказав відпровадити сина в підземелля замку і тримати його там доти, доки Януш не погодиться виконати його волю. Крім варти, доступ до Януша мав ще отець Августин, який щиро вірив в те, що з його допомогою молодий княжич все зрозуміє і повернеться до віри батьків. Минув рік. Всі намагання о. Августина виявились марними. Не допомогли ні бесіди, ні докази, ні звернення до сумління. Надто глибоко вкорінився фанатизм, прищеплений єзуїтами. Всупереч здоровому глузду, Януш стояв на своєму. Непослух і впертість сина все більш і більш турбували князя і не давали йому спокою. В час однієї з безсонних ночей, вкрай стомлений важкими думами, Василь-Костянтин залишив палац і в супроводі двох слуг, що несли смолоскипи, спустився в каземати, в яких ув’язнювався Януш. На місці він побачив жахливу картину, як його, непокірний син, наче якась непотріб, брудний і обірваний, валявся на голій землі разом із злочинцями. Від побаченого князя взяв жаль, але це в першу хвилину, бо вже в другу, охоплений люттю, вихопив меча і заніс його над головою сина. Ще мить, і відсічена голова покотилася б геть, але Януш, який прокинувся від світла і потріскування вогню в смолоскипах, спритно зірвався на ноги і лівою рукою схопився за батьків меч, а правою витяг з піхов свого і, простягаючи його батькові, промовив: – Твій меч, багато разів збризганий ворожою кров’ю, не годиться, щоб ним проливали власну. Візьми мій меч і мою голову! Я готовий перенести тисячу смертей за мою віру. На що відповів князь: – Ні, в тобі не залишилось і краплини нашої крові! Ти її продав чужинцям разом з вірою. Віднині ти – жалюгідний раб і сміття без роду і племені! Сказавши це, князь вклав свій меч у піхви і залишив каземати. В цю ніч Василь-Костянтин багато передумав і переглянув частинами все ним пережите. 

Перед очима, крок за кроком, промайнуло його довге життя. Це була ніч прозріння, в час якої він зрозумів, що був надто толерантним до ворогів своїх, які, скориставшись цим, підрубали коріння його роду, що в якусь мить, захоплений справами, втратив контроль над вихованням сина і невільно передав його в руки душеловів. В цю ніч він також усвідомив страшну істину, що нікому продовжити справу його життя, бо той, хто мав це зробити, став на шлях зради і відступництва. Та самому лячним було розуміння того, що на цьому припиниться і вигасне старовинний український рід князів Острозьких, але десь, в глибині думок, пробивалась іскорка надії, що, все зроблене ним, буде збережене і продовжене народом. Тоді він не знав, бо про це не дано нікому знати, що в день, коли покине цей світ, жалібно загудуть і застогнуть всі дзвони кафедрального собору на Замковій горі, що цей зойк жалю і стогін розпачу підхоплять всі дзвони Волині і відлунням відіб’ються по всій Україні. Він не знав і того, що мине дуже мало часу, і з “ласки” Януша та внучки Анни будуть пограбовані й осквернені батьківські святині, зникнуть друкарні і славетна Академія, а сам Остріг перетвориться в руїну і груду згарищ. Але пройде час, і знову, як колись бувало, з попелу відродиться його любе місто, на віки утвердиться його ім’я, як справжнього сина своєї Вітчизни. Найдавніша споруда фортеці - “Вежа мурована” (так її названо в акті від 1603 р. про розділ маєтків князя К.-В. Острозького поміж його синами). Перші камені в її фундамент поклав ще Даниїл Острозький. Розміщена вона біля південно-східного рогу замкового пагорба. Це досить рідкісний для України тип середньовічної башти-донжона. В нижньому ярусі споруди зберігалися різноманітні припаси, тут же було зроблено глибокий колодязь. Верня частини башти – результат пізніших перебудов ХІХ- початку ХХ століть.

Вже після ремонтних робіт в 1913 – 1915 рр. приміщення було пристосоване під музей з бібліотекою. Сьогоді в 9 залах музею – досить цікава експозиція Острозького краєзнавчого музею. Раджу завітати – там також є такі потрібні туристу речі, як буклети та книжки про історію міста та околиць. В кількох десятках метрів від Вежі Мурованої - Богоявленський собор, типовий зразок хрестовокупольної системи, такої популярної в домонгольській Русі. Коли саме з’явився цей храм, іторикам невідомо. Припускають, що ще за часів Василя Красного. Церква була частиною оборонних споруд міста: для цього її північну стіну, яка виходить на глибокий штучний рів, було потовщено до 2,8 м. та з’єднано з фортечними стінами. В нижній її частині з’явилися бійниці, в верхній – досить широкий уступ для вартових. Після переходу місцевих князів в католицизм Богоявленський храм було піддано анафемі. Церква більш як 200 років стояла пусткою і до середини ХІХ ст. перетворилася на руїну. Лише в 1886 р. почалася реконструкція храму за проектом архітектора В. Токарева. Відновлення, в ході якого була збережена лише північна стіна з бійницями, було завершено в 1891 р. “Копія ” в натуральну величину зберегла основні пропорції трьохнефного, чотиристовпного п’ятиглавого храму, характерного для давньої Русі. Та пропорції i деталювання фрагментів церкви, особливо глав, були помітно порушені. Витягнулися вгору барабани, зникли готичні елементи декору зовнішніх стін, з’явилися натомість деталі в модному на той час “візантійському” стилі. Помітно стала довшою апсидна частина, біля зхідного входу з’явилась невеличка прибудова. В інтер’єрі був встановлений масивний “візантійський” іконостас роботи петербурзьких майстрів. Стіни покрили розписами (зараз забілені). В 80-ті рр. ХХ ст. куполи позолотили. Зараз храм виглядає, як на мене, ЗАНАДТО новеньким. Можливо, багатство кольорів на фасаді тому сприяє.

Надбрамна дзвіниця пояснює таємничу природу звуку дзвонів. Як виявляється, в острозькій церкві були срібні дзвони. Коли їх відливали, то у сплав упала донька майстра. З того часу, коли б’ють дзвони, то чути плач. Дзвони ці знищені під час великої острозької пожежі. Уцілів лише один дзвін, але і його вивезли з Острога в глиб Росії під час евакуації міста у 1915 році. До Острога дзвона більше не повернули. Дзвін був виготовлений в Острозі. Майстерня стояла неподалік.

В південно-західному куті замкового подвір‘я знаходиться третя пам‘ятка ансамблю – Нова башта, яку іноді ще називають Кругла. За віком вона трошки молодша за Муровану та за церкву. В літературі її як правило датують кінцем 16 ст., хоча це скоріше дата надбудови верхнього ренесансного ярусу башти. Відомо, що ще в часи Василя Красного місто обвели фортечними стінами і вже тоді, в середині 15 ст., були закладені нижні частини Нової башти.   Зразу біля замку, відділений від нього глибоким ровом, витягнувся невеликий прямокутний сквер. Тут встановлена в 1978 р. невелика стела, присвячена 400-літньому ювілею Острозької академії. Саме тут колись знаходилась скромна будівля, під дахом якої вийшли в світ знамениті видання Івана Федорова – “Азбука”, Острозька Біблія (творча вершина Федорова).

Серед архітектурних пам‘ятників Oстрога Луцька брама займає особливе місце. Протягом довгих років слугувала вона як важливий захиний пункт в західній частині міських укріплень з сторони Луцька, одночасно виконуючи функції міських ворут та бойової башти. Остання обставина зумовила своєрідність її об‘ємної побудови. Внутрішня стіна з боку міста була з‘єднана з лінією оборонних стін, тоді як весь інший об‘єм виступав назовні, створюючі ідеальні умови для флангового обстрілу під час осади. Зараз тут – музей стародруків, колекція книжок вражає як на масштаби міста.   Піднявшись від Луцької башти ще вище, до верхньої площадки Красної гори і потім звернувши направо по крутому спуску, можна вийти до Татарської башти – наступного важливого оборонниго пункту міста. Назву башта отримала від сусідства з Татарським передмістям. Це був головний міський вхід з сторони Корця та Звягеля. Башта досить схожа на Луцьку браму, та збереглася до наших часів набагато гірше. Всередині – щось на зразок безкоштовного громадського туалету, жителі будинків, які розташовані біля вежі, використовують її за СВОЇМ призначенням, даху немає, споруда виглядає – і тхне – жахливо. Історія не зберегла імен архітекторів, що звели Луцьку та Татарську браму, та безсумнівно те, що майстри ці наочно були знайомі з давньоримською архітектурою. Бо як інакше пояснити надзвичайну композиційно-пропорційну схожість острозьких будівель з величною спорудою гробівця Цецилії Метелли в Римі (кінець І ст. до н. е.), що, мабуть, була прообразом острозьких твердинь.

В дворі по сусідству із замком стоїть друкарський верстат.

На передньому плані стоїть пам’ятник князям Острозьким – Костянтину (він із мечем ліворуч), Федору (в центрі із німбом над головою) та Василю-Костянтину (справа із книжкою). 

Тайна підземель. Там, де знаходиться вулиця Гальшки (раніше називалася також Удільною), тягнуться довжелезні підземелля. В них заховані незліченні скарби. Тільки треба вміти їх розшукати і підійти до них. (В цьому переказі є зерно правди: під вулицею Гальшки, в напрямку Межиріча, проходить старий підземний хід, який майже весь обвалився. Є люди, які в кінці ХІХ ст. Сміливо спускалися в нього і проходили кілька десятків сажнів. Ця легенда спонукала неодноразово окремих сміливців шукати там скарби. В 80-х роках минулого століття кілька острозьких міщан знайшли горщик із старовинними монетами на території так званих «уділів»- старої садиби Яблоновських. Знахідку у них забрала поліція і передала у монетний двір Петербурга.   Є легенди про розгалужену сітку підземних ходів під Острогом. Усі вони зараз затоплені, а розкопки не ведуться з причин нестачі коштів. Наприклад, історики майже переконані, що від замку князів Острозьких є підземний хід до Свято-Троїцького Межиріцького монастиря-фортеці, що знаходиться за чотири кілометри від Острога. Побудований у XV столітті, він був родинним монастирем князів Острозьких. Є різні версії щодо підземних ходів, але жодна з них не може бути ні заперечена, ні підтверджена до того часу, доки не стануть до роботи професіонали-археологи.   А в народі тим часом з’являються легенди… В кінці XVII — на початку XVIII століття єзуїти прагнули відкрити таємницю острозьких підземель, але хто заходив туди, більше ніколи не повертався. І тут був присуджений до страти через повішення молодий хлопець-злодюжка. Йому запропонували спуститися в підземелля, а якщо повернеться — подарують життя. Домовилися обв’язати його мотузкою. Дали факел. Обумовили знаки подачі інформації: якщо трапиться щось — смикнути раз за мотузку, якщо спускатиметься на ще один поверх вниз — двічі, а якщо треба його тягнути доверху — смикнути тричі. Довго він ішов. Смикав за мотузку. Єзуїти нарахували шість поверхів. Аж тут мотузка страшно засіпалася. Ледве живого витягли доверху, але вже не зовсім хлопцем… До мотузки був прив’язаний старий сивий дід, на якого перетворився хлопець. Довго відходжували його, перш ніж він зміг сказати хоч слово. Нарешті його запитали: «Що ти там бачив? Куди ж вони ведуть?» Та у відповідь почули лише глухий, майже потойбічний голос: «Можете мене повісити, але що бачив — не скажу».   Тоді двері в підземний хід вирішили замурувати, але це ніяк не вдавалося зробити. То робітник помре, то цегла зникне, то цемент розлазиться, як джем. Двері забили, а під час Другої світової кинули в підземелля бомбу. Вхід завалений, але далі — чисто. В цьому переконані ентузіасти, які вірять, що колись вони все-таки потраплять вниз і знатимуть, куди ж вони ведуть…       Вічні скарбошукачі. У вежі, на Судовій горі, заховані від людських очей, глибоко в землі незліченні скарби. Раз в рік у підземеллях Вежі чути стукіт та шум із землі, яку розкопують. Це копають скарбошукачі, які багато-багато років назад були засипані під час роботи. Вони оживають у річницю своєї смерті на кілка годин. Та саме тоді, вони намагаються відкопати себе, але це їм не вдається, бо тільки вони докопують, то настає північ і розкопана земля осипає їх знову.   Легендарний ненажера. Далі оживає ще одна легенда – про ненажеру Богдана Сусла, секретаря Януша Острозького, кажуть що, він їв за тридцятьох, і все одно був худим.   Отже, в Острозі жив колись ненажера, якого в цілому світі не знайти. Вола з’їдав майже за один раз. Бочку вина випивав як чарку. Одного разу побився об заклад, що вип’є бочку меду. Викотили йому із княжого льоху бочку меду – він випив та хвастається, що ще вип’є. Ненажера і другу випив. Захмелівши, знову хвастається, що третю вип’є. Але прийшов йому кінець, як тільки зробив ковток із третьої бочку.   Віртуозний музикант. В Острозі жив колись музикант. У нього була скрипка незвичайної форми. Ніхто не міг змагатися з ним у майстерності гри. Жив він на одному із бельмажських хуторів – був диким – під час зустрічі з людьми нікому не кланявся, ні з ким не розмовляв. Грав вечорами, і тоді всі сходилися його слухати, стараючись стояти в тіні, щоб він не помітив слухачів. Як тільки побачить, його слухають, то перестане грати. А коли він помер, всі побачили, що це була не скрипка, а шматок дерева. Так люди ніколи й не дізналися, як на ньому грав віртуозний музикант. Ось таке було і такі справи вершилися в Острозі у давнину!   Без сумнівів, що легенда ця про відомого скрипаля Гесснера, який приїхав до Острога на запрошення К.К. Острозького з Німеччини і отримав на Бельмажі великий земельний наділ. Він швидко став найулюбленішим придворним музикантом при дворі старого князя.Спогади про цього скрипаля зустрічаються досить часто.   Жертва інтриг магнатських. Глуху і темну ніч прорізав спів перших півнів, і знову все затихло. Тільки на мурах і біля замкових воріт хропла до півсмерті споєна варта, а за ворітьми, біля коней, стояв і тихо гомонів чималий загін, готовий в будь-яку хвилину рушити в далеку дорогу. В Замковій церкві в цей час відбувалося вінчання князівни Гальшки з князем Дмитром Сангушкою. Воно було тихе й малолюдне. Крім молодих і священика, в церкві знаходились тільки паламар і Князь Василь. Тьмяно миготіли рідкі вогники свічок, намагаючись пробити церковну темряву. Все робилось крадькома і поспіхом. Молода красуня-князівна в свої п’ятнадцять років не дуже розуміла, що з нею роблять, але в усьому була покірна волі свого дядечка – князя Василя.   Настав час мінятися шлюбними обручками. І тут скоїлось страшне. В храм увірвався величезної сили вітер, який розкрив навстіж масивні церковні врата. Від одного його подиху згасли свічки і огні в лампадах, розхитались хоругви, все тряслось і тріщало, а на банях дзвонили і завивали, розколисані вітром, дзвони. Стало моторошно і страшно.   –    Княже, сам Бог і природа проти цього вінчання, – прошепотів священик.   – Отче, гроші плачу тобі я, а не природа, продовжуй! – тихо наказав князь.   Вінчання закінчилось в повній темряві, а разом з ним припинився і затих вітер. Засвітили свічку, і Дмитро, закутавши в плащ юну Гальшку, поніс її на руках до ридвану. Слідом за ними вийшли князь Василь і священик, який знову звернувся до князя:   -          Княже, їх жде нещастя.   -          Може і так, отче, але за то всі острозькі маєтності віднині опинились в моїх руках, а це найголовніше.   Молоді в оточенні ескорту поїхали в ніч. А там на її очах вбили Дмитра розбійники-шляхтичі з банди Мартина Зборовського, який погнався за ними по намові її матері. Згодом народила сина, якого мати насильно відірваля від грудей і віддала, щоб самій не душити. Після – віддали її заміж за другого князя, якого прогнав третій, призначений їй самим королем.   Син її не загинув. Він пережив свою матір. Його вигодувала своїм мужицьким молоком бідна селянка. Коли підріс, йому розповіли всю правду, і він схимником поселився в кам’яній печері, що біля Межиріча, з якої щодня бачив княжий замок. Люди його любили та поважали за добре серце, за гарні поради і готовність кожному прийти на допомогу. Вечорами, коли темрява покривала всю землю, цікаве око могло побачити, як він довго простоював на колінах з заломленими вгору руками. Мабуть, сердешний молився за свою нещасну матір   Ще одна легенда розповідає про те, як жінка покінчила життя самогубством, викинувшись з високого балкона князівського замку. Але не розбилась, бо її підхопив вітер. У тихі місячні ночі Гальшка з розпущеним волоссям, молода і вродлива, сумно бродить Замковою горою. Багато очевидців розповідали, що коли місячної ночі дивитись на замок з моста, який веде на Нове містечко, можна помітити білу тінь княжни.   Кривавий великдень. Коли в Великодну п’ятницю 1636 року заснуло стомлене працею місто, на Замковій горі, біля входу в княжу усипальницю, що містилась під Богоявленськйм собором, зібрався гурт людей, серед якого була одна-єдина жінка і декілька монахів-єзуїтів. Решту становили прихожани місцевого костьолу і півдюжини чорноробочих. За наказом жінки, а нею була Острозька дідичка – княгиня Анна Алоїза Ходкевич.   Анна-Луїза Ходкевич, дочка князя Олександра Острозького, всупереч давнім традиціям предків, насаджувала місцевому населенню католицьку віру. Один із випадків такої діяльності обріс масою чуток. В Острозькому літописі описана ситуація, за якої Анна-Луїза вирішила перепоховати, а заодно й перехрестити свого батька на католика (це через 33 роки після його смерті!). Єзуїти славилися своєю любов’ю до театральних постановок. От і зараз вони використали такий собі мистецький прийом. Анна-Луїза спустилася разом з єзуїтами у крипти, де було поховане тіло батька. Один монах сховався за могилою, а інший, стоячи перед нею, задавав питання князю Олександру: чому він прийшов у цей світ духом? чому його не бачили тут раніше?   «Князь» відповів, що шукає ліпшої віри. Раніше не приходив, бо не знав істини. Тож Анна-Луїза, глибоко вражена зверненням «батька», була змушена здійснити перепоховання. Православні міщани були обурені такою зухвалістю, тим паче, що відбувалося це в 1636 році, напередодні православної Пасхи. Заключним епізодом став хресний хід до церкви Воскресіння Господнього. Анна-Луїза Ходкевич дала наказ розігнати зборище православних, що йшли святити паску. Тоді був початок і, власне, кінець повстання. Княгиня жорстоко покарала народ за непослух: відбулося безліч страт, православні церкви були закриті, священики відправленні у заслання. Власне, після повстання княгиня наказала закрити Острозьку академію, а її приміщення розібрати на цеглу, з якої збудували колегіум єзуїтів. Академія припинила своє існування на 360 років.   Як кажуть місцеві жителі, щороку на Пасху над куполами церкви чути стогін і плач. То Анна-Луїза вимолює свій гріх перед Богом.   Розповсюдили легенду, що якщо говорити у замку погані речі про рід Острозьких, у сусідній залі падає книга — як німе нагадування про те, що, мовляв, усі ви тут лише відвідувачі. Ніби сам Василь-Костянтин Острозький, суворо похитуючи головою, промовляє: «В чужому домі будь привітливим, а не примітливим».  

Новомалинський замок

         Колись Новомалинський замок мав такий вигляд:

Новомалин – невелике село в Острозькому районі, яке розташовується за десять кілометрів на захід від райцентру на річці Збитенька. Хоч і веде сюди, м’яко кажучи, не надто хороша дорога, значна частина якої складається з дуже старої і нерівної бруківки, проте заїхати в Новомалин все ж таки вартує, адже тут збереглись руїни замку ХІV століття і більш пізнього палацу, а також просто неповторна неоготична каплиця.

Перші відомості про поселення – з кінця XIV ст. У 1392 р. Владислав Ягайло великий князь Литовський та польський король, який правив найдовше (48 років та 4 місяці), хоча за тривалістю життя серед королів він другий. Також він є найчастіше одруженим королем — 4 рази))) Володар та спадкоємець Русі. Владислав ІІ Ягайло мав багато родичів, зокрема 11 братів і 9 сестер, проте, не вмів ані читати ані писати, був неуком, та незважаючи на відсутність освіти, цікавився мистецтвом і наукою. 2 серпня 1419 року мала місце незвичайна подія: в карету Владислава ІІ влучила блискавка, вбивши двох придворних і чотирьох коней, а також сімох коней лицарів з кортежу. Удар також вразив самого короля, внаслідок чого сам Ягайло частково втратив слух.

Руїни каплиці Новомалинського замку

       У 1430 році власником маєтку стає слуга Свидрагайла шляхтич Оліфер Єло-Малинський, який отримав замок по дарчій грамоті. Після чого рід Малинських ще не одне століття володів цими землями.

       Подарував Ягайло цю місцевість свому молодшому брату князю Свидригайлу, який заснував муровані укріплення. На гористій місцевості над річкою. Князь Свидригайло побудував великий замок і назвав його Глухні або Глухи.

         У кінці XVIII столітті згасай рід Малинських, а маєток переходить у власністю Станіслав Сосновського, який був одружений на останній з представниць Малинських – Кастильді. Проте не єдині Сосновські претендували на резиденцію – їхніми конкурентами були Четвертинські. Щоб знайти компроміс Станіслав Сосновський укладає угоду, за якою він не має права жити в бароковому палаці. Саме тому він перебудовує старі стайні на новий житловий корпус.

При них замковий ансамбль набув світської архітектури і вважається одним з найкрасивіших магнатських резиденцій на Волині. Сьогодні новомалинський замок представляє собою нагромадження руїн, за якими можна побачити певну планувальну систему. По периметру пагорба на невеликій одни від одного розташувались п’ятигранні, або кутові башти, пов’язані прямими кріпосними стінами. Внаслідок розвитку цієї кільцевої системи у зовнішніх стін були виконані добудови: палац, флігель, каплиця, господарський корпус – все з використанням старих основ стін. З п’яти башт частково зберіглись три: південна, західна та північна. Фрагменти останьої видно в основі каплиці, яка помітно виділяється ступінню своєї збереженості. Каплиця була зведена у ХVІІ столітті ще при Малинських. Романтично прикрашає каплицю псевдоготична деталізовананість та п’ять високих башенок по кутах з гострокінцевими шпилями, що отримала вже на початку ХІХ ст.. Автором оригінальної перестройки, можливо і був сам власник маєтку – Томаш-Оскар (польський скульптор, представник академізму, вчився у Кременецькому ліцеї). Одна із його робіт це «Мадонна з немовлям» – представлена сьогодні в експозиції Острозького державного історико-культурного заповідника.
Згодом Томаш-Оскар Сосновський переселився до Риму, тому без нагляду резиденція по трохи занепадала. Так тривало до тих пір, поки від дочки скульптора маєток не перейшов у власність родині Довгалло.

Руїни Новомалинського замку

Місцева легенда стверджує, що замок в Новомалині був з’єднаний з межиріцьким монастирем і острозькоою фортецею підземними ходами.
Згадується також, що була велика бібліотека з унікальними творами. Зали палацу були тематичними (японська зала, китайська, єгипетська і т.д.). Проте глянула перша світова війна, під час якої родина Довгалло перевезла 18 возів найцінніших речей з Новомалина в Житомир, де їх було розміщено в католицькій семінарії. У 1917 році все це було розграбовано більшовиками.

Міжвоєнні часи Король Довгалло відновив резиденцію у довоєнному вигляді. Та тільки інтер’єрне багатство та інше майно було втрачено. Останній власник маєтку був Домінік Довгалло, який був схоплений військами НКВД у 1939 році, від того часу ніяких відомостей про його долю немає. Зруйновано замок восени 1943 року, коли на німецьку залогу, що перебувала в твердині напали партизани. От з тих пір резиденція перетворилась на руїну. Після другої світової війни місцеві жителі розібрали значну частину маєту на будівельні матеріали, які використовували для господарських потреб.
Поруч з руїнами ставок. Метрів за 10 від берега вода зривається у величезний «колодязь». Над «колодязем» навис місток на курячих ніжках з запалими подекуди дошками. Гіпнотичний місце!

На гербі Новомалин символічно зображено у синьому полі срібний замок із золотими дахами , вгорі уздовж по золотій контурній зірці, увінчаною лілією (герб Пьятіріг ).

Новомалинська сільська рада, до складу якої входять села: Новомалин та Лючин. На території сільської ради функціонує одна публічно-шкільна бібліотека, яка розміщена у 2 приміщеннях : БК та школи с. Новомалин, а також хочу відмітити церкву святого Іоанна Богослова в духовному житті села.

Дорогою до Новомалину  можна побачити  Свято-Троїцький чоловічий монастир, яким і славиться Межиріч. Я спробували з фотографувати, але оскільки фотоапарат це був мобільний телефон, тому і так жахливо видно.

                                                                         

Тернопільський замок

15 квітня 1540 року — пов’язаний із королівським дозволом на спорудження замку. Будівництво замку тривало 8 років і завершилося у 1548 році.

Нічний Тернопільський замок. Ось такий він.

Право на володіння територією сучасного міста та спорудження замку надав король Сигізмунд І великому короному гетьманові Яну Тарновському.

Ця фортифікаційна споруда мала перекрити шлях наїзникам на широких просторах від Теребовлі до Буська, де на той час не було жодного великого укріплення. У зв’язку із значними витратами на будівництво місто звільняється від багатьох податків. Замок було згодом укріплено Яном Тарновського – Христофор. Немало коштів у добудову і розширення замку також Томаш Замойський, який отримав місто як придане дружини Катерини, дочки відомого українського культурного діяча і мецената князя Костянтина Острозького.
Основною замковою спорудою був житловий палац, через природне розташування замку звели різноповерховим: окрім 3-х основних поверхів (було видно з боку міста) — 2 підземних, що відкривалися з крутого берега ставу 2-а рядами бійниць.

У першій половині XVII століття фортечні укріплення Тернополя мали форму прямокутника. З боку міста замок був захищений глибоким ровом, валом, укріплений дубовим частоколом. Із заходу його омивали води штучного ставу, створеного 1548 року. Вали проходили в районі сучасних вулиць Танцорова, Багатої, Руської, Валової, Грушевського; замикалися на став. На відрогах валу стояло дві оборонні вежі: Кушнірська — над ставом, неподалік Воздвиженської церкви, Шевська — на краю заплавних лугів, приблизно в районі теперішнього парку ім. Тараса Шевченка. До замкового палацу існувало сполучення через навісний міст, в’їзну браму.
Розташування замку над ставом спричинило його різноповерховість: із заходу мав додаткові поверхи казематів, складів, у підмурівках були бійниці; знаходилася в’язниця. Поруч знаходилися інші споруди: пекарня, кухня, стайні. Замковий арсенал (розміщувався в оборонних вежах) мав гармати, гаківниці, мушкети, порох, ядра, олово. Для оборони замку утримувалася невелика залога. Великий дитинець використовувався для вимуштровування солдатів.
Впродовж всієї своєї історії Тернопільський замок часто піддавався різним нападам і руйнаціям. Ще під час будівництва, у 1544 році, татари вже намагалися напасти на місто, проте завдяки захисту міського ополчення, яке очолювали Бернард Претвіч, Ян Гербурт, Олександр і Прокіп Синявські, вдалося стримати татарську навалу аж до підходу лицарських сил з-під Сандомира. Серйозних руйнувань зазнав замок у 1575, 1589, 1672, 1675 роках.
Після турецького нашестя 1675 року замок лежав в руїнах, лише на початку ХІХ ст. граф Ф.Коритовський переробив замок під палац, для чого були знесені укріплення, вежі і брами, а будівля оточена звичайним муром. Поряд спорудили т.зв. Новий Замок з сірого пісковику (не зберігся). На місці давніх воріт поставлено два кам‘яних пілони в єгипетському стилі, які були оздоблені левиними масками і завершувалися кулями (не збереглися). У 1810-1815 під час перебування Тернополя у складі царської Росії, в замку відкрили казино. У 1843 році замок віддали під казарми.
Спалений 1917 року під час І Світової, замок довго лежав в руїнах. Під час Другої світової війни Тернопільський замок був сильно пошкоджений, однак його все ж відбудували. У стінах замку розмістили спортивну школу, яка знаходиться там до сих пір.

Надзвичайні місця Тернополя.

Сантехнік, що розмістився прямо на тротуарі.

Пам’ятник Соломії Крушильницької, відомої співачки початку 20 століття.

Пам’ятник присвячений роману Г. Уэллсом “Человек-невидимка”

Пам’ятник щасливому 12-му стільцю із сатиричної книги Ільфа і Петрова “12 стільців”

  

Скульптура лави, яка називається “Випадкова зустріч”

Скульптура композиція “Пара лелек” встановлена в центрі Тернополя. Ця триметрова скульптура з бронзи у вигляді двох лелек, що сплелися над гніздом, у якому лежить сповите немовля. Композиція є символом родини, молодості, добра та щастя.

Кременецький замок

Макет Кременецького замку

                Кременецький замок — фортифікаційна оборонна споруда в м. Кременець Тернопільської області. Пам’ятка архітектури національного значення. Кременецький замок розташований на Замковій горі (397 м. над рівнем моря).

Руїни надбрамної важі

З’явилась Кременецька фортеця задовго до Бони – дружини польського короля Сигізмунда І. Є гіпотеза, що збудували твердиню ще в VIII-IX століттях. Перші ж письмові згадки про сам Кременець зустрічаються в польських книгах 1064 року.

Гучної слави Кременецький замок здобув після того, як Хан Батий з великою монгольською ордою взимку 1240-41 років підійшов до міста, але так і не зміг здобути його. В історію ж твердиня увійшла під іменем польської володарки італійського походження – Бони Сфорца. Нова господиня укріпила високі замкові стіни, три вежі, казарми, господарські споруди та порохівні. Управляючи краєм через своїх старост, Бона запровадила систему непосильних грошових і натуральних податків. А від‘їжджаючи в Італію, по смерті чоловіка, вивезла з Кременця 70 возів добра.

Замок на горі Бона

Королева Бона народилась 2 лютого 1494 року у італійському місті Віджевано, що у провінції Павія, яке відоме своїми рисовими полями, сім`ї заможного італійського роду медіоланських князів (герцогів) Сфорців. Її батько, Джоано Галацція Сфорца був князем (герцогом) Медіолану, а матір – Ізабелла Арагонська. Завдяки підтримці династії Габсбургів вдалося укласти шлюб їхньої доньки Бони з польським королем вдівцем Зигмунтом (Сигизмунтом) І Старим.

Протягом 1518-1557 років Бона була королевою Польщі, княгинею Русі, Прусії і Мазовша, княгинею Барі і Росано, а також претенденткою на спадок Єрусалимського князівства.
Вона проявляла себе як господарна, економна, а поряд з тим впливова особа, з великими амбіціями у всіх сферах своєї діяльності, за що їй в історії Польщі прозвали жінкою з «чорним характером».
Королева, незважаючи на те, що походила з далекого краю відмінного своєю культурою, досить швидко адаптувалась до нової реальності, і невдовзі організувала нову політичну та господарську діяльність країни. Одночасно з тим, ретельно виховала та вивчила своїх дітей, особливо сина Сигизмунда Августа та найстаршу дочку Ізабеллу.

Я на вершині)

Бона Сфорца та Сигизмунд Старий мали 4 дочки та 2 синів (наймолодший син Ольбрахт помер відразу після народження, оскільки народився п`ятимісячним в наслідок падіння Бони під час полювання у лісах Полісся). Всі їхні доньки посіли, після заміжжя, європейські престоли: Ізабелла – стала королевою Угорщини, Софія – герцогинею Брауншвейською, Катерина – королевою Швеції, Анна у віці 52 років вийшла заміж за семигродського князя Стефана Баторія – другого вибірного короля Польщі. Після трагічної смерті сина Ольбрахта Бона прагнула забезпечити продовження її династії на польському троні і тому змусила шляхту та магнатів коронувати свого єдиного сина, малолітнього Сигизмунда Августа. Спочатку, після довгих переговорів та роздачі багатьох звань та посад, литовська шляхта віддала йому великокнязівський литовський трон (близько 1527-28 рр.), а 1530 року Сигизмунда Августа короновано на короля Польщі, що викликало великий спротив дрібної шляхти, а відповідно і величезну нелюбов до італійки. Власне така надмірна материнська любов і викликала ряд критики з боку двору, інших європейських королів особи Бони та приписали їй вбивство двох своїх невісток – дружин Сигизмунда Августа. Ще до недавна побутувала версія про те, що італійка зживала зі світу небажаних для неї невісток, оскільки їхня родова приналежність не відповідала політичним планам королеви. Її син Сигизмунд Август був тричі одружений, проте жодного разу вдало, з політичної точки зору. Бона усвідомлювала це і тому не давала згоди на всі три одруження. Еліжбєта Ракуска, перша дружина, що була підставлена династією Габсбургів з метою заволодіння польським троном, хворіла на епілепсію, а значить мала мінімальні шанси народити здорове потомство, що було головною причиною чому Бона не любила невістки. Після смерті першої дружини, Сигизмунд Август мав таємний любовний роман з Барбарою Радзивилівною, і власне рід Радзивилів змусив короля одружитися з Барбарою, що давало їм доступ до влади, до казни, до маєтків. Бона це прекрасно розуміла, відкрито ненавиділа Барбару, але, як свідчать сучасні наукові дослідження останків другої дружини Сигизмунда Августа, вона померла від онкології, хоча весь королівський двір смерть улюбленої дружини короля приписали ненависній італійці. Проте, збереглися описи як хворіла і мучилась Барбара, що ні від першого чоловіка, ні від Сигизмунда вона не мала дітей, та і сучасна ексгумація довели невинність Бони по відношенню до своєї другої невістки – її не отруїла королева-мати, вона померла своєю смертю, хоча і в досить таки молодому віці.

У міжнародній політиці Бона Сфорца була затятою противницею династії Габсбургів та прихильницею союзу з Францією. Зокрема підтримала Яна Заполію у протистоянні з Габсбургами. Крім того, Бона прагнула до підтримки добрих стосунків з Османською Портою – є історичні свідчення про те, що вона вела переписку із головною дружиною Сулеймана Прекрасного славною Роксоланою.

Міша, під небесним шаром)

Бона пов`язувала добробут держави з добробутом династії, прагнула зміцнити трон і для реалізації даного плану провадила у Польщі династичну політику. Знаючи, що для впровадження своїх задумів потрібні величезні кошти, а державна (королівська) казна світить пусткою, взялася за примноження маєтку королівської родини таким чином, що почала скуповувати заставні володіння на Литві, після чого їх упорядковувала та загосподарьовувала. У всіх придбаних посілостях королева наказала провести перепис населення, інвентаря та майна.

Зокрема, у Кременецьких околицях королева заборонила вирубувати ліс, оскільки він слугував захистом для місцевого населення під час набігів чужинців. Великою заслугою королеви було реформування литовських міст, які з волі королеви отримали адміністративну окремість та самоуправління, надання торгівельних та ярмаркових привілеїв. Зокрема, у Кременці королева розпорядилася проводити два ярмарки у рік – на Варфоломія та Луки, а це в свою чергу приносило місту величезний потік торговців та грошові надходження. Королева Бона, будучи чужинкою, шукала підтримки своєї діяльності в особі духовенства, тому звертала увагу на будівництво монастирів, костелів та шпиталів. Власне завдяки королеві у Кременці з`являється вперше католицький фарний костел. Сьогодні на цьому місці стоїть собор святого Миколая, а до 30-х рр. XІX ст. у цьому приміщенні перебували монахи францисканці.
Запобіглива королева, бачучи що королівські маєтки приносять добрячий дохід, прагнула захистити свої володіння від зазіхань чужинців, тому взялася за укріплення фортифікацій своїх східних володінь, завдяки чому, замок у Кременці розбудувався і отримав велику кількість гармат і запроводила цілком відмінну стратегію оборони замку, яка відповідала духові того часу. Роки правління королеви вважалися «золотим віком», адже міста розросталися, в т.ч. Кременець, розвивалась торгівля і ремесла.

Королева Бона Сфорца померла у Барі 19 листопада 1557 року. За однією із версій її отруїв довірений дворянин Ян Вавжинєц Паппакод. Ініціаторами вбивства королеви могли бути Габсбурги, які планували скористатися на фальшуванні заповіту Бони та уникнути сплати позики у сумі 430 тисяч дукатів, які королева позичила князеві Альбі, наміснику короля Іспанії Філіпа ІІ. Королеву дуже скромно поховано у базиліці святого Миколая в Барію і лише її донька Анна Ягелонка розпорядилась спорудити на могилі матері надгробну плиту, виконавцем якої став флорентійський майстер Сантьєм Гуччі (пам`ятник проіснував до сьогоднішнього дня).
Легенди про жорстокість Бони ходять по сьогоднішній день. А через перекази про те, що вона приймала ванни з крові немовлят. Кажуть, що для вічної молодості замордувала королева 300 незайманих дівиць, яких колесувала в одній з веж Кременецького замку і купалася в їхній крові.
Ходить легенда про міст з волосся, по якому королева дісталась до замку… А коли під вагою королівської карети обірвався міст, монархиню підхопили демони й опустили неушкодженою на землю. За іншою версією, врятував ясновельможну пані один з християнських святих, якому вона щиро молилася, поки летіла з ридваном в урвище. З того часу Бона переховується в криниці підземного палацу й на Великдень виходить з підземелля, тримаючи в роті золоті ключі від таємної скарбниці, повної золота.

 Із замку відкривається просто гарний вид 

Втім з найвідомішим вампіром усіх часів Бона таки поріднилася. Її донька Анна вийшла заміж за князя Трансільванії Стефана Баторія, який мав доволі непрозорий родинний стосунок до Влада Тепеша, відомого як Дракула!..
Жили собі у селі під Крем’янцем молоді брат і сестра – Степан і Оксана. Степан – красний леґінь, мрія всіх тутешніх дівчат. А Оксана – як ясне сонце, що встало із-за гір, кращої не було в цілій окрузі. Та прийшло лихо і в їхню хату: спочатку померла від напружної роботи на панщині матуся з татом, потім управитель загрузив на фіру все зерно з комори, мовляв за борги, потім солдати забрали останнього вола. Терпеливо зносили вони незгоди. Тільки хмурилось чоло у Степана, все рідше сяяла перлами усмішка сестри. – Нічого, Степанчику, – втішала брата Оксана, – дав Бог день, дасть Бог їжу. Як-небудь потерпимо. Але людському і нелюдському терпінню буває край. Повернувся раз увечері з поля Степан, здивувався: сестра не зустрічає його, як завжди, біля перелазу. Тільки сусідка голосить:
- Біда, Степане, біда. Приїхали воїни королівські і забрали всіх дівчат. І Оксану твою забрали.
Потьмарилось в очах у Степана. Взяв Степан батькову гартовану шаблю, перехрестився перед образами і подався до Крем’янця. Пізно вночі добрався він до замку. Як не благав, не впустила його варта. Лиш на ранок сонна охорона ліниво відчинила ворота. Але було вже пізно: у дворі стояла безволоса сестра, а навколо реготали ситі паничі. Зустрілась дівчина очима з братом, здригнулись від наруги дівочі груди. Наче причинна, пішла вона до величезного колодязя – здавалось би води напитись. Не воду пішла пити обезчещена дівчина. Без крику, без стогону пірнуло тіло у чорне провалля. Тільки загуло. Диким звіром закричав Степан і кинувся на нелюдів. Блискавкою майнула козацька шабля. Впав один, другий, третій. Та сили були нерівні.
- На палю це бидло! Вкопати так, щоб усе місто любувалось на цього пса. І не здіймати доти, доки птахи до костей не обклюють.
Мовчки, як і сестра, прийняв нелюдські тортури Степан. Мовчав, коли зіп’яли кола і вкопали за стіною фортеці на виду у міста. Тільки хрипле дихання та кров з прокушеного наскрізь язика видавили йог муки. Чи бачив Бог і його страждання? Коли сонце кинуло прощальний відблиск і сховалось за горизонтом,
Степан сконав і чиста душа його полетіла високо-високо, туди, де чекала на нього сестра. А вночі якісь сміливці, ризикуючи власним життям, таємно зняли Степанове тіло і обережно знесли з гори. Ніхто не знає, де поховали молодого козака. Але та крута стежка, що стала останньою його дорогою, зоветься відтоді Степановим Спуском.

Дулібії і трагічна загибель красуні Ірви. Вона знає таємниці «кривавої» королеви й бачила, як зійшла з небес Божа Матір…
Сонячної днини з вершечка північного бастіону Кременецького замку справді видно Почаївську лавру. Звичайно, якщо наважитися видертися на залишки мурів і зусиллям волі вгамувати тремтіння у колінах. Легенда розповідає, що Ірва, донька дулібського воєводи Тура, щоранку з найвищої фортечної вежі милувалася краєвидами, аж доки долина не почорніла від чужинського війська. Не відомо, чи мав аварський володар бінокля, що в нього він розгледів усі принади волинської цноти (бо без бінокля у нього мусили б очі на лоба вилізти), але переказують, що закохався варвар до безтями. Мовляв, віддай йому Ірву, і – край! А вона візьми й скрути йому щиру волинську дулю. Просто з тієї самої вежі. Врьош – нє возьмьош, собака! На біду, аварів присунуло надто багато, тож невдовзі південний форпост Великої Дулібії упав. Дівчина, щоб уникнути безчестя, стрибнула в безодню. Орда з переможним галасом подалася шукати тіла: щоби бодай із мертвою, а поквитатися за власне безсилля. Як не шукали – нічого не здибали. На тому ж місці, де останню захисницю Кременця поглинула свята земля, забило цілюще джерело.

Саме місто Кременець

Дуліби влилися в Русь, авари – у небуття, шляхетна Ірва – у міф, замкова гора – в історію, що налічує більш як вісім століть. Цікаво, що саме під мурами Кременця непереможне військо монголів, яке поставило на коліна два континенти, 1241 року вперше пошилося в дурні. Подейкують, що й донині дощові потоки у зливу біжать тими самими рівчачками, що ними цебеніла, змішуючись, кров карооких азійців та синьооких русинів…
Ніхто не боронитиме вам відпочивати в межах пристойності просто на території замку. Візьміть шампанське, келихи, скажіть один одному романтичний або дружній щирий тост. Все це – просто під хмарами, і не треба їхати в Карпати! Оберніться на північний захід (у бік Почаєва) і прокажіть «Отче наш». Кажуть, після такого ритуалу життя справді міняється на краще! А для «продолженія банкєта» спустіться в долину – у мотелі-готелі-ресторани. Їхній рівень у Кременці вас приємно здивує.
У королеви Бони їх було шестеро, всі уклали вдалі й вигідні шлюби з першими особами Європи. До речі, за останньою з версій, всесвітньо відома «Джоконда» Леонардо да Вінчі – Ізабелла Арагонська, вагітна королевою Боною!.. Правильно подумали! Їдьте до Кременецького замку й просіть у Неба (воно там близько-близько) подарувати вам синочка чи донечку!
І повірте – Небо щедре. Повернути чоловічу силу і впевненість у собі
Нарешті! Мужики-и! То наше! Легенда оповідає, що Бона якось спокусила усю замкову залогу – 500 вояків! Хоча не всі вони виявилися у ліжку такими ж вправними, як у бою. І коли розлючений Сигізмунд прибув, аби власноруч стратити коханців дружини, вона випрохала помилування для кожного третього, сьомого і двадцять першого солдата. Відтоді третій, сьомий і двадцять перший тост – за жінок. З хорошою пам’яттю!