Острозький замок

Макет Острозького замку

Острог — місто обласного значення в Україні. Назва походить від його розташування на завороті річки Вілії, де утворюється гострий ріг. Існує ще одна версія етимології Острога: пагорб Замкова гора, розташований у місті, був оточений дерев’яною огорожею, яка складалася з загострених зверху колод — острог. Відоме з 1100 року. Статус міста з 1795 року. Місто обласного значення з 1995 року. Найважливішою архітектурною домінантою міста є замок князів Острозьких - справжня перлина давньоруського фортифікаційного мистецтва (вул. Замкова, 5). 

Замок розташований на відносно невеликому (0,7 га) овальному майданчику на пагорбі. Сама природа тут піклувалася про оборону місця: південна та східна сторони замку виходили на крутий схил більш як 20-метрової висоти, а північна та західна частини відділені від міста глибокими ровами на основі колись існуючого яру. 

В ансамбль замку входять сьогодні чотири основних будівлі: житлова оборонна вежа – “Вежа мурована”, Богоявленська церква, башта Нова та дзвіниця більш пізньої забудови (1905 р.). 

Його перші дерев’яні укріплення, збудовані ще в домонгольські часи, були повністю знищені татарськими ордами в 1241 році. Та вже в першій половині наступного століття перший історично відомий князь з династії Острозьких – Даниїл (помер близько 1386 р.) – відновлює на Судовій (замковій) горі зруйновані споруди. Пізніше вони не один раз добудовувалися та перебудовувалися, та все одно зберегли суворий вигляд середньовіччя. Рід князів Острозьких, які володіли містом майже без перерв з 14 по 17 ст. і були одними з найбагатших та найвпливовіших українських магнатів, заслуговує на увагу і історика, і туриста. 

Даниїл відомий своїми щедрими пожертвуваннями місцевим храмам, він же смертельно поранив в битві королівського гетьмана Войцеха Целея. Його старший син Федір (помер бл. 1441 р.) розширив острозькі володіння, боровся на стороні Яна Гуса проти Тевтонського ордену, сам воював з своїм загоном в Грюнвальдський битві в 1410 р. Василь Федорович Острозький (Красний) (помер до 1461 р.) теж розширював володіння, був приятелем великого князя литовського Казимира Ягеллончика. Саме він збудував багато чого в Острозі, Дубно та інших волинських містах. Його онук – литовський гетьман Костянтин Іванович Острозький – прославився перемогами над татарами. Він заснував татарське передмістя з в’їздною баштою, де поселив взятих в полон татарів. 

Найзнаменитішим же був його молодший син – Костянтин-Василь (1526 – 1608 рр.). В 1550 р. він став володимирським старостою, в 1559 р. – київським воєводою, а після Люблінської унії ще й коронним сенатором. Це був успішний правитель та сміливий полководець, який всіляко підтримував православну церкву, розвивав українську культуру та книгодрукування. Він був настільки багатим, що навіть ходив вираз: “багатий, як Острозький”. Було у князя Василя-Костянтина Острозького три сини – Олександр, Костянтин і Іван, якими вельми пишався, бо бачив в них продовжувачів свого славетного княжого роду. Всі вони були відважними і кмітливими. З дитинства об’їжджали самих диких і воронктих коней, прекрасно володіли зброєю і не раз нюхали порох у військових виправах батька, на які той брав їх із собою. Але трапилась біда, і двое з них померло при загадкових обставинах, в зовсім молодому віці. Загадковим і дивним було те, що після смерті княжича Костянтина рівно через рік, в той самний день, число і навіть годину, помер княжич Олександр. З цього приводу серед народу ходили різні чутки, але найбільш поширеною з них була та, яка твердила, що смерть синів була справою рук єзуїтів. Так це, чи ні – важко судити, більш того – стверджувати. Після цієї трагедії вся любов і турбота князя була перенесена на Івана, тепер уже єдиного продовжувача і спадкоємця роду. Він отримав блискучу освіту. Спочатку його навчали професори Острозької Академії, а потім він довго подорожував по країнах Західної Європи, де здобував нові знання і підвищував свою військову майстерність. Багато років провів у Відні, при дворі австрійського імператора Максимільяна, де пізнавав тонкощі європейської дипломатії. 

Саме тут, у Відні, піддавшись облудним намовам єзуїтів, непомітно для самого себе, опинився в майстерно розставлених ними тенетах, з яких майже ніхто і ніколи не виплутувався. Хіба що після смерті. Під їх впливом відцурався від віри і мови батьків, від свого народу та перетворився в звичайного відступника, ставши м’яким воском в руках отців, з якого могли ліпити все, що завгодно. Єзуїти багато чули про круту вдачу князя Василя-Костянтина. Добре знали, що він був ревним захисником православ’я і стояв незрівняно вище всіх вельмож і навіть короля, а в своїх володіннях, які займали майже половину України, не давав їм розгулятися і проводити в життя загарбницьку політику римського престолу. Такий князь не влаштовував єзуїтів. Для здійснення їх задумів потрібний був зовсім інший – м’який і податливий, і таким став Януш – колишній княжич Іван. Через декілька років, після повернення Януша в Дубне, до старого князя в Остріг долетіли слухи про відступництво сина, але князь не надав їм віри і сприйняв, як зловтішний жарт своїх недругів. Минуло ще трохи часу, і чутки підтвердились. До цього спричинився сам Януш, який все розповів під час розмови з о. Дем’яном – сповідником князя. Дізнавшись про це, під вечір наступного дня князь терміново прибув у Дубне і негайно викликав до себе сина, який щойно повернувся з ловів. 

Стримуючи гнів і роздратування, зажадав, щоб той негайно порвав з єзуїтами і повернувся в лоно православної церкви, але Януш категорично відмовився виконати вимогу батька. Реакція князя не забарилась. Він встав, сплеском долонь викликав сторожу, якій наказав відпровадити сина в підземелля замку і тримати його там доти, доки Януш не погодиться виконати його волю. Крім варти, доступ до Януша мав ще отець Августин, який щиро вірив в те, що з його допомогою молодий княжич все зрозуміє і повернеться до віри батьків. Минув рік. Всі намагання о. Августина виявились марними. Не допомогли ні бесіди, ні докази, ні звернення до сумління. Надто глибоко вкорінився фанатизм, прищеплений єзуїтами. Всупереч здоровому глузду, Януш стояв на своєму. Непослух і впертість сина все більш і більш турбували князя і не давали йому спокою. В час однієї з безсонних ночей, вкрай стомлений важкими думами, Василь-Костянтин залишив палац і в супроводі двох слуг, що несли смолоскипи, спустився в каземати, в яких ув’язнювався Януш. На місці він побачив жахливу картину, як його, непокірний син, наче якась непотріб, брудний і обірваний, валявся на голій землі разом із злочинцями. Від побаченого князя взяв жаль, але це в першу хвилину, бо вже в другу, охоплений люттю, вихопив меча і заніс його над головою сина. Ще мить, і відсічена голова покотилася б геть, але Януш, який прокинувся від світла і потріскування вогню в смолоскипах, спритно зірвався на ноги і лівою рукою схопився за батьків меч, а правою витяг з піхов свого і, простягаючи його батькові, промовив: – Твій меч, багато разів збризганий ворожою кров’ю, не годиться, щоб ним проливали власну. Візьми мій меч і мою голову! Я готовий перенести тисячу смертей за мою віру. На що відповів князь: – Ні, в тобі не залишилось і краплини нашої крові! Ти її продав чужинцям разом з вірою. Віднині ти – жалюгідний раб і сміття без роду і племені! Сказавши це, князь вклав свій меч у піхви і залишив каземати. В цю ніч Василь-Костянтин багато передумав і переглянув частинами все ним пережите. 

Перед очима, крок за кроком, промайнуло його довге життя. Це була ніч прозріння, в час якої він зрозумів, що був надто толерантним до ворогів своїх, які, скориставшись цим, підрубали коріння його роду, що в якусь мить, захоплений справами, втратив контроль над вихованням сина і невільно передав його в руки душеловів. В цю ніч він також усвідомив страшну істину, що нікому продовжити справу його життя, бо той, хто мав це зробити, став на шлях зради і відступництва. Та самому лячним було розуміння того, що на цьому припиниться і вигасне старовинний український рід князів Острозьких, але десь, в глибині думок, пробивалась іскорка надії, що, все зроблене ним, буде збережене і продовжене народом. Тоді він не знав, бо про це не дано нікому знати, що в день, коли покине цей світ, жалібно загудуть і застогнуть всі дзвони кафедрального собору на Замковій горі, що цей зойк жалю і стогін розпачу підхоплять всі дзвони Волині і відлунням відіб’ються по всій Україні. Він не знав і того, що мине дуже мало часу, і з “ласки” Януша та внучки Анни будуть пограбовані й осквернені батьківські святині, зникнуть друкарні і славетна Академія, а сам Остріг перетвориться в руїну і груду згарищ. Але пройде час, і знову, як колись бувало, з попелу відродиться його любе місто, на віки утвердиться його ім’я, як справжнього сина своєї Вітчизни. Найдавніша споруда фортеці - “Вежа мурована” (так її названо в акті від 1603 р. про розділ маєтків князя К.-В. Острозького поміж його синами). Перші камені в її фундамент поклав ще Даниїл Острозький. Розміщена вона біля південно-східного рогу замкового пагорба. Це досить рідкісний для України тип середньовічної башти-донжона. В нижньому ярусі споруди зберігалися різноманітні припаси, тут же було зроблено глибокий колодязь. Верня частини башти – результат пізніших перебудов ХІХ- початку ХХ століть.

Вже після ремонтних робіт в 1913 – 1915 рр. приміщення було пристосоване під музей з бібліотекою. Сьогоді в 9 залах музею – досить цікава експозиція Острозького краєзнавчого музею. Раджу завітати – там також є такі потрібні туристу речі, як буклети та книжки про історію міста та околиць. В кількох десятках метрів від Вежі Мурованої - Богоявленський собор, типовий зразок хрестовокупольної системи, такої популярної в домонгольській Русі. Коли саме з’явився цей храм, іторикам невідомо. Припускають, що ще за часів Василя Красного. Церква була частиною оборонних споруд міста: для цього її північну стіну, яка виходить на глибокий штучний рів, було потовщено до 2,8 м. та з’єднано з фортечними стінами. В нижній її частині з’явилися бійниці, в верхній – досить широкий уступ для вартових. Після переходу місцевих князів в католицизм Богоявленський храм було піддано анафемі. Церква більш як 200 років стояла пусткою і до середини ХІХ ст. перетворилася на руїну. Лише в 1886 р. почалася реконструкція храму за проектом архітектора В. Токарева. Відновлення, в ході якого була збережена лише північна стіна з бійницями, було завершено в 1891 р. “Копія ” в натуральну величину зберегла основні пропорції трьохнефного, чотиристовпного п’ятиглавого храму, характерного для давньої Русі. Та пропорції i деталювання фрагментів церкви, особливо глав, були помітно порушені. Витягнулися вгору барабани, зникли готичні елементи декору зовнішніх стін, з’явилися натомість деталі в модному на той час “візантійському” стилі. Помітно стала довшою апсидна частина, біля зхідного входу з’явилась невеличка прибудова. В інтер’єрі був встановлений масивний “візантійський” іконостас роботи петербурзьких майстрів. Стіни покрили розписами (зараз забілені). В 80-ті рр. ХХ ст. куполи позолотили. Зараз храм виглядає, як на мене, ЗАНАДТО новеньким. Можливо, багатство кольорів на фасаді тому сприяє.

Надбрамна дзвіниця пояснює таємничу природу звуку дзвонів. Як виявляється, в острозькій церкві були срібні дзвони. Коли їх відливали, то у сплав упала донька майстра. З того часу, коли б’ють дзвони, то чути плач. Дзвони ці знищені під час великої острозької пожежі. Уцілів лише один дзвін, але і його вивезли з Острога в глиб Росії під час евакуації міста у 1915 році. До Острога дзвона більше не повернули. Дзвін був виготовлений в Острозі. Майстерня стояла неподалік.

В південно-західному куті замкового подвір‘я знаходиться третя пам‘ятка ансамблю – Нова башта, яку іноді ще називають Кругла. За віком вона трошки молодша за Муровану та за церкву. В літературі її як правило датують кінцем 16 ст., хоча це скоріше дата надбудови верхнього ренесансного ярусу башти. Відомо, що ще в часи Василя Красного місто обвели фортечними стінами і вже тоді, в середині 15 ст., були закладені нижні частини Нової башти.   Зразу біля замку, відділений від нього глибоким ровом, витягнувся невеликий прямокутний сквер. Тут встановлена в 1978 р. невелика стела, присвячена 400-літньому ювілею Острозької академії. Саме тут колись знаходилась скромна будівля, під дахом якої вийшли в світ знамениті видання Івана Федорова – “Азбука”, Острозька Біблія (творча вершина Федорова).

Серед архітектурних пам‘ятників Oстрога Луцька брама займає особливе місце. Протягом довгих років слугувала вона як важливий захиний пункт в західній частині міських укріплень з сторони Луцька, одночасно виконуючи функції міських ворут та бойової башти. Остання обставина зумовила своєрідність її об‘ємної побудови. Внутрішня стіна з боку міста була з‘єднана з лінією оборонних стін, тоді як весь інший об‘єм виступав назовні, створюючі ідеальні умови для флангового обстрілу під час осади. Зараз тут – музей стародруків, колекція книжок вражає як на масштаби міста.   Піднявшись від Луцької башти ще вище, до верхньої площадки Красної гори і потім звернувши направо по крутому спуску, можна вийти до Татарської башти – наступного важливого оборонниго пункту міста. Назву башта отримала від сусідства з Татарським передмістям. Це був головний міський вхід з сторони Корця та Звягеля. Башта досить схожа на Луцьку браму, та збереглася до наших часів набагато гірше. Всередині – щось на зразок безкоштовного громадського туалету, жителі будинків, які розташовані біля вежі, використовують її за СВОЇМ призначенням, даху немає, споруда виглядає – і тхне – жахливо. Історія не зберегла імен архітекторів, що звели Луцьку та Татарську браму, та безсумнівно те, що майстри ці наочно були знайомі з давньоримською архітектурою. Бо як інакше пояснити надзвичайну композиційно-пропорційну схожість острозьких будівель з величною спорудою гробівця Цецилії Метелли в Римі (кінець І ст. до н. е.), що, мабуть, була прообразом острозьких твердинь.

В дворі по сусідству із замком стоїть друкарський верстат.

На передньому плані стоїть пам’ятник князям Острозьким – Костянтину (він із мечем ліворуч), Федору (в центрі із німбом над головою) та Василю-Костянтину (справа із книжкою). 

Тайна підземель. Там, де знаходиться вулиця Гальшки (раніше називалася також Удільною), тягнуться довжелезні підземелля. В них заховані незліченні скарби. Тільки треба вміти їх розшукати і підійти до них. (В цьому переказі є зерно правди: під вулицею Гальшки, в напрямку Межиріча, проходить старий підземний хід, який майже весь обвалився. Є люди, які в кінці ХІХ ст. Сміливо спускалися в нього і проходили кілька десятків сажнів. Ця легенда спонукала неодноразово окремих сміливців шукати там скарби. В 80-х роках минулого століття кілька острозьких міщан знайшли горщик із старовинними монетами на території так званих «уділів»- старої садиби Яблоновських. Знахідку у них забрала поліція і передала у монетний двір Петербурга.   Є легенди про розгалужену сітку підземних ходів під Острогом. Усі вони зараз затоплені, а розкопки не ведуться з причин нестачі коштів. Наприклад, історики майже переконані, що від замку князів Острозьких є підземний хід до Свято-Троїцького Межиріцького монастиря-фортеці, що знаходиться за чотири кілометри від Острога. Побудований у XV столітті, він був родинним монастирем князів Острозьких. Є різні версії щодо підземних ходів, але жодна з них не може бути ні заперечена, ні підтверджена до того часу, доки не стануть до роботи професіонали-археологи.   А в народі тим часом з’являються легенди… В кінці XVII — на початку XVIII століття єзуїти прагнули відкрити таємницю острозьких підземель, але хто заходив туди, більше ніколи не повертався. І тут був присуджений до страти через повішення молодий хлопець-злодюжка. Йому запропонували спуститися в підземелля, а якщо повернеться — подарують життя. Домовилися обв’язати його мотузкою. Дали факел. Обумовили знаки подачі інформації: якщо трапиться щось — смикнути раз за мотузку, якщо спускатиметься на ще один поверх вниз — двічі, а якщо треба його тягнути доверху — смикнути тричі. Довго він ішов. Смикав за мотузку. Єзуїти нарахували шість поверхів. Аж тут мотузка страшно засіпалася. Ледве живого витягли доверху, але вже не зовсім хлопцем… До мотузки був прив’язаний старий сивий дід, на якого перетворився хлопець. Довго відходжували його, перш ніж він зміг сказати хоч слово. Нарешті його запитали: «Що ти там бачив? Куди ж вони ведуть?» Та у відповідь почули лише глухий, майже потойбічний голос: «Можете мене повісити, але що бачив — не скажу».   Тоді двері в підземний хід вирішили замурувати, але це ніяк не вдавалося зробити. То робітник помре, то цегла зникне, то цемент розлазиться, як джем. Двері забили, а під час Другої світової кинули в підземелля бомбу. Вхід завалений, але далі — чисто. В цьому переконані ентузіасти, які вірять, що колись вони все-таки потраплять вниз і знатимуть, куди ж вони ведуть…       Вічні скарбошукачі. У вежі, на Судовій горі, заховані від людських очей, глибоко в землі незліченні скарби. Раз в рік у підземеллях Вежі чути стукіт та шум із землі, яку розкопують. Це копають скарбошукачі, які багато-багато років назад були засипані під час роботи. Вони оживають у річницю своєї смерті на кілка годин. Та саме тоді, вони намагаються відкопати себе, але це їм не вдається, бо тільки вони докопують, то настає північ і розкопана земля осипає їх знову.   Легендарний ненажера. Далі оживає ще одна легенда – про ненажеру Богдана Сусла, секретаря Януша Острозького, кажуть що, він їв за тридцятьох, і все одно був худим.   Отже, в Острозі жив колись ненажера, якого в цілому світі не знайти. Вола з’їдав майже за один раз. Бочку вина випивав як чарку. Одного разу побився об заклад, що вип’є бочку меду. Викотили йому із княжого льоху бочку меду – він випив та хвастається, що ще вип’є. Ненажера і другу випив. Захмелівши, знову хвастається, що третю вип’є. Але прийшов йому кінець, як тільки зробив ковток із третьої бочку.   Віртуозний музикант. В Острозі жив колись музикант. У нього була скрипка незвичайної форми. Ніхто не міг змагатися з ним у майстерності гри. Жив він на одному із бельмажських хуторів – був диким – під час зустрічі з людьми нікому не кланявся, ні з ким не розмовляв. Грав вечорами, і тоді всі сходилися його слухати, стараючись стояти в тіні, щоб він не помітив слухачів. Як тільки побачить, його слухають, то перестане грати. А коли він помер, всі побачили, що це була не скрипка, а шматок дерева. Так люди ніколи й не дізналися, як на ньому грав віртуозний музикант. Ось таке було і такі справи вершилися в Острозі у давнину!   Без сумнівів, що легенда ця про відомого скрипаля Гесснера, який приїхав до Острога на запрошення К.К. Острозького з Німеччини і отримав на Бельмажі великий земельний наділ. Він швидко став найулюбленішим придворним музикантом при дворі старого князя.Спогади про цього скрипаля зустрічаються досить часто.   Жертва інтриг магнатських. Глуху і темну ніч прорізав спів перших півнів, і знову все затихло. Тільки на мурах і біля замкових воріт хропла до півсмерті споєна варта, а за ворітьми, біля коней, стояв і тихо гомонів чималий загін, готовий в будь-яку хвилину рушити в далеку дорогу. В Замковій церкві в цей час відбувалося вінчання князівни Гальшки з князем Дмитром Сангушкою. Воно було тихе й малолюдне. Крім молодих і священика, в церкві знаходились тільки паламар і Князь Василь. Тьмяно миготіли рідкі вогники свічок, намагаючись пробити церковну темряву. Все робилось крадькома і поспіхом. Молода красуня-князівна в свої п’ятнадцять років не дуже розуміла, що з нею роблять, але в усьому була покірна волі свого дядечка – князя Василя.   Настав час мінятися шлюбними обручками. І тут скоїлось страшне. В храм увірвався величезної сили вітер, який розкрив навстіж масивні церковні врата. Від одного його подиху згасли свічки і огні в лампадах, розхитались хоругви, все тряслось і тріщало, а на банях дзвонили і завивали, розколисані вітром, дзвони. Стало моторошно і страшно.   –    Княже, сам Бог і природа проти цього вінчання, – прошепотів священик.   – Отче, гроші плачу тобі я, а не природа, продовжуй! – тихо наказав князь.   Вінчання закінчилось в повній темряві, а разом з ним припинився і затих вітер. Засвітили свічку, і Дмитро, закутавши в плащ юну Гальшку, поніс її на руках до ридвану. Слідом за ними вийшли князь Василь і священик, який знову звернувся до князя:   -          Княже, їх жде нещастя.   -          Може і так, отче, але за то всі острозькі маєтності віднині опинились в моїх руках, а це найголовніше.   Молоді в оточенні ескорту поїхали в ніч. А там на її очах вбили Дмитра розбійники-шляхтичі з банди Мартина Зборовського, який погнався за ними по намові її матері. Згодом народила сина, якого мати насильно відірваля від грудей і віддала, щоб самій не душити. Після – віддали її заміж за другого князя, якого прогнав третій, призначений їй самим королем.   Син її не загинув. Він пережив свою матір. Його вигодувала своїм мужицьким молоком бідна селянка. Коли підріс, йому розповіли всю правду, і він схимником поселився в кам’яній печері, що біля Межиріча, з якої щодня бачив княжий замок. Люди його любили та поважали за добре серце, за гарні поради і готовність кожному прийти на допомогу. Вечорами, коли темрява покривала всю землю, цікаве око могло побачити, як він довго простоював на колінах з заломленими вгору руками. Мабуть, сердешний молився за свою нещасну матір   Ще одна легенда розповідає про те, як жінка покінчила життя самогубством, викинувшись з високого балкона князівського замку. Але не розбилась, бо її підхопив вітер. У тихі місячні ночі Гальшка з розпущеним волоссям, молода і вродлива, сумно бродить Замковою горою. Багато очевидців розповідали, що коли місячної ночі дивитись на замок з моста, який веде на Нове містечко, можна помітити білу тінь княжни.   Кривавий великдень. Коли в Великодну п’ятницю 1636 року заснуло стомлене працею місто, на Замковій горі, біля входу в княжу усипальницю, що містилась під Богоявленськйм собором, зібрався гурт людей, серед якого була одна-єдина жінка і декілька монахів-єзуїтів. Решту становили прихожани місцевого костьолу і півдюжини чорноробочих. За наказом жінки, а нею була Острозька дідичка – княгиня Анна Алоїза Ходкевич.   Анна-Луїза Ходкевич, дочка князя Олександра Острозького, всупереч давнім традиціям предків, насаджувала місцевому населенню католицьку віру. Один із випадків такої діяльності обріс масою чуток. В Острозькому літописі описана ситуація, за якої Анна-Луїза вирішила перепоховати, а заодно й перехрестити свого батька на католика (це через 33 роки після його смерті!). Єзуїти славилися своєю любов’ю до театральних постановок. От і зараз вони використали такий собі мистецький прийом. Анна-Луїза спустилася разом з єзуїтами у крипти, де було поховане тіло батька. Один монах сховався за могилою, а інший, стоячи перед нею, задавав питання князю Олександру: чому він прийшов у цей світ духом? чому його не бачили тут раніше?   «Князь» відповів, що шукає ліпшої віри. Раніше не приходив, бо не знав істини. Тож Анна-Луїза, глибоко вражена зверненням «батька», була змушена здійснити перепоховання. Православні міщани були обурені такою зухвалістю, тим паче, що відбувалося це в 1636 році, напередодні православної Пасхи. Заключним епізодом став хресний хід до церкви Воскресіння Господнього. Анна-Луїза Ходкевич дала наказ розігнати зборище православних, що йшли святити паску. Тоді був початок і, власне, кінець повстання. Княгиня жорстоко покарала народ за непослух: відбулося безліч страт, православні церкви були закриті, священики відправленні у заслання. Власне, після повстання княгиня наказала закрити Острозьку академію, а її приміщення розібрати на цеглу, з якої збудували колегіум єзуїтів. Академія припинила своє існування на 360 років.   Як кажуть місцеві жителі, щороку на Пасху над куполами церкви чути стогін і плач. То Анна-Луїза вимолює свій гріх перед Богом.   Розповсюдили легенду, що якщо говорити у замку погані речі про рід Острозьких, у сусідній залі падає книга — як німе нагадування про те, що, мовляв, усі ви тут лише відвідувачі. Ніби сам Василь-Костянтин Острозький, суворо похитуючи головою, промовляє: «В чужому домі будь привітливим, а не примітливим».