Фортеця Фуна

Від фортеці Фуна, що височіла колись під горою Демерджі, залишилось небагато – невеликі фрагменти будівель.

Проте місце, де вона колись розташовувалася, надзвичайно мальовниче, тому приваблює туристів. Залишки фортеці стоять поряд зі знаменитою Долиною привидів – урочищем із гігантськими химерними статуями природного походження.

Руїни Фуни

Колись Фуна мала такий вигляд

Фортецю Фуна звели, як одне з оборонних укріплень князівства Феодоро. Твердиня в цьому місці була потрібна для захисту кордонів князівства від генуезців, які господарювали на південному березі Криму. З фортеці Фуна добре було видно Алуштинську долину і можна було контролювати дорогу, що сполучала степові і передгірні райони півострова з узбережжям.

Нас зустрічає місцевий житель

Фортеця проіснувала до 1475 року, її кілька разів перебудовували та оновлювали. Первісне укріплення складалося з однієї вежі й оборонної стіни завтовшки 1,5 метра. Зі східного боку розташовувався неприкритий брамний отвір. 1423 року землетрус зруйнував стіни. Проте доволі швидко їх відновили й потовщили. Єдину вежу також реконструювали, а на додаток до неї на північно-східному розі фортеці побудували другу вежу. Поряд із брамою звели відкриту з тилу напівкруглу вежу. 1450 році фортецю знову реконструювали – зовні збудували масивну вежу-донжон, а над брамою – храм Святого Феодора Тірона.

Існує легенда про поховання в цій місцевості Королеви Готів, а також її знаменитої корони. Після захоплення Криму фашистськими військами й проведених там розкопок німцями, ця легенда не підтвердилась. Місцеві жителі вірять дотепер, що корона лежить під стінами замку.

Генуезька фортеця в Судаку

Фортеця в місті Судак (Крим, Україна), побудована генуезцями з 1371 по 1469 рік.

Фортеця розташована на 150-метровій горі, стародавньому кораловому рифі, що є конусоподібною горою (Киз-Кулле-Бурун або Кріпосна), біля Судацької бухти Чорного моря. Площа фортеці майже 30 гектарів. Перші кріпосні споруди побудували тут візантійці у VІ – VІІ століттях. Потім фортецею заволоділи хазари, в Х – ХІІ століттях — знову візантійці. В ХІІІ столітті Сугдея стає центром венеціанської колонії, але поступово генуезці витіснили своїх суперників із Криму. В 1365 році вони захопили Солдайю (генуезька назва Судака), а потім і весь південний берег. У 1475 році після падіння фортеці Судак і частина Криму ввійшли до складу Оттоманської Порти і керувались турецьким намісником султана. Після приєднання Криму до Росії тут був розквартирований Кирилівський полк і за наказом Потьомкіна побудовані дві казарми, руїни яких збереглися.

З півночі її захищали два ряди оборонних ліній. Зовнішній ярус стін був укріплений 14 вежами (збереглось 12), кожна вежа ім’я консула, під часу управління якого була зведена: Паскуале Джудичі, Каррадо Чилага, Лукіни Фієскі Лавані та інші. Товщина стін досягала 2 метрів, на стінах деяких веж добре видно вмуровані кам’яні плити із середньовічними гербами і написами, а висота – 8. Головну браму захищає барбакан, напівкругле укріплення.
Консули керували колоніями лише рік і мали не тільки великі повноваження, але і не меншу відповідальність. Після закінчення терміну правління консул, обов’язково поставав перед судом, навіть, якщо правив якнайкраще. І суд встановлював, що консул хоча б трохи порушив закон, його штрафували.
Центральна споруда фортеці – цитадель із консульським замком. Від нього західну напрямку йде стіна з вежами, що доходять до вершини гори, де розташована Дозорна, або Дівоча вежа, що була двоярусною. На першому поверсі знаходилася каплиця. У вежі при генуезці розташовувалися знатні бранці . Назва вежі пов’язана з легендою про дочку консула Сугдеі, що закохалась в простого юнака. Дізнавшись про наказ батька вбити коханого, дівчина кинулася з башти на скелю.
Кажуть , що в давні часи вежа вже існувала і в ній жила дочка архонта , красуня , рівної якій не було в Тавриді. Говорят, що Діофант, кращий полководець Мітрідата, царя Понтійського, марно добивався її руки.
Ніхто не знав , що дівчина вже любила – простого сільського пастуха . Обом було легко і радісно, і ніщо не нагадувало, що вона – дочка архонта, а він – пастух. Хіба для сердець це важливо?
Але якось побачили їх разом, і архонт наказав схопити пастуха і кинути його в кам’яний колодязь. Дівчина зуміла вмовити батька звільнити юнака.
Але архонт зовсім не думав погодитися з вибором дочки. Він вирішив хитрістю роз’єднати їх. Незабаром йшов корабель в Мілет. З цим кораблем архонт хотів відправити пастуха в Грецію нібито з важливим дорученням. А сам наказав мореплавцям умертвити пастуха по дорозі. Наказ було виконано.
- Через рік, – сказав він дочці, – корабель повернеться назад. Якщо твій коханий не зрадить тобі, ти побачиш на щоглі білий знак. І тоді я не буду противитися твоєму щастю. Але якщо на кораблі не буде цього знака, ти повинна будеш погодитися, щоб твоїм чоловіком став Діофант.
Для дівчини потягнулися сірі дні. Але минув рік. Одного разу все населення міста зібралося на пристані: прибув корабель з далекого Мілета. Але очікуваного знака дочка архонта не знайшла на щоглі.
Дівчина піднялася на вершину вежі і зі словами: ” Нікчемні люди, ви не знаєте, що таке серце і любов! ” дочка архонта кинулася вниз.
… З тієї пори вежу в Судаку називають Дівочою.
Вона є основною прямокутної будівлі, що збереглась. Вежа слугувала спостережним пунктом, як вважають житлом для почесних бранців, що очікували викупу.
Цитадель є найбільшим укріпленим місцем фортеці. За її стінами могли ховатися мешканці міста у разі облоги, а також представники влади у разі повстання невдоволених містян. Центром цитаделі був донжон, або Консульська вежа. Окрім донжона замок складається із внутрішнього двору і кутової вежі. Двір оточують товсті стіни бійцями.

Генуезці з’явилися у Криму, поступово витіснили венеціанців, своїх конкурентів у сфері чорноморської торгівлі. Завдяки союзу з візантійським імператором й угоді з Золотою Ордою, купцями з Генуї вдалося заснувати декілька укріплених факторів на узбережжі Фортецю в Судаку (Солдаї) вони звели в 1360 році на місці колишніх візантійських, а потім хозарських укріплень, зруйнованих татарами.

З боротьбою проти генуезців пов’язана легенда про царицю Феодору. У ті часи коли Сугдея (Судак) ще не був кримською землею, то від Судака до гори Аю-Даг правила цариця Феодора. Її виховали в дитячому царському місці з двома братами-близнюками – Іракліем та Константином. Дівчина ніколи не уступала хлопцям – ні в скачках на коні, ні стрільбі з лука, ні фехтуванню, ні в плаванню. Час йшов і дитяча дружба перейшла в гарячу любов, коли хлопці повиростали, перетворились в красенів. Кожний із братів пропонував її руку та серце. Але дівчина всякий раз відмовляла та дала обітницю безшлюбності.
Впертим був Іраклій. Коли залишився з Феодорою на однині, він сказав: «Відміни свою не потрібну обітницю, дозволь мені взяти тебе своєю жінкою»
- Ні! – сказала дівчина. – я була сестра для тебе, так і сестрою залишусь. Не можу я стати жінкою твоєю!
Затаїв злобу Іраклій на красуню і на свого брата, якого вважав своїм суперником. «Не захотіла по-доброму вийти за мене заміж, так візьму тебе силою, коли буду царем сугдейськми. Рабою своєю зроблю тебе… » – промовляв він у гніву. А Констянтин був так і залишився вірним другом.
Іраклій вирішив допомогти гнуезям завоювати землі Феодори. Уклав з генуезцями союз, два місяці облягали Сугдею, два місяці народ стійко тримався. Але підлий Іраклій скористався схожістю з братом проник у фортецю, та відкрив ворота ворогові. Феодора сховався у фортеці Алустон та й туди наглянули генуезці. Феодора відчайдушно захищала фортецю, не бажаючи підкоритись ворогові, а поруч із нею постійно знаходився вірний Костянтин. Сили були не рівні. Алустон впав. І Феодора встигла переправитись у останній свій притулок – фортецю, яка розташована на горі Кастель.
Була вже вирішальна битва, яка у сто карат була страшніше попередніх. І знову на допомогу генуезцям прийшов жадібний Іраклій.
Проникнув у фортецю через потайний хід, він убив свого брата і відкрив ворота, а потім загинув від меча Феодори. Феодора не давалась ворогові скинулась з вершини Кастелі.
Сьогодні це головна визначна пам’ятка Судака, яка щоденно приймає сотні туристів.

Фортеця Алустон

Алушта розташована у долинах гірської річки Улу-Узень та гори Демерджі.
Алустон (Луста) – середньовічна фортеця, фрагменти якої дивом збереглися в сучасному місці. Вцілілі вежі височіють просто посеред житлової забудови приватного сектору. Найкраще збереглися вежа Ашага-Куле (у перекладі з татарської – «нижня вежа»). Її діаметр становить 10 метрів, первісна висота досягала майже 20 метрів. У верхній частині вежі було зубчасте завершення. Внутрішній простір вежі був розділений дерев’яними перегородками на три поверхи. До руїн вежі прилягають ділянки фортечних стін, що непогано збереглися.

Історія фортеці є довгою та складною. Перші будівлі на її місці з’явилися в середині 6 столітті, коли ці землі були північною провінцією візантійської імперії. Імператор Юстиніан І наказав звести в Криму ланцюг укріплень, і Алустон був серед них. До Х століття навколо укріплень виросло невелике місто, проте три століття по тому його зруйнували монголо-татари.

Наприкінці 14 століття влада над цими територіями перейшла до генуезців. Вони звели нове кільце захисних стін, внаслідок чого укріплення набуло форми трикутника. Зовнішню північно-східну стіну укріпили трьома вежами. Південно-західний кут займала відновлена цитадель візантійського часу, площа якої становила близько третини від захищеної території. Фортеця постояла недовго, близько століття, – 1774 року її зруйнували турки-османи, що прийшли в Крим.

Свірзький замок

Свірзький замок – розташований у селі Свірж Перемишлянського району Львівської області.

Згадки про нього зустрічаються в архівних документах 1530 року, коли він належав шляхетському родові Свірзьких.

Імовірно, зведення замку займалися брати Андрій і Мартин Свірзькі, і будівництво завершилось 1482 року.

Замок Свірзьких виконував передусім оборонну функцію.

Природний захист забезпечувала річка, що омивала пагорб із замком з трьох боків. З четвертого боку викопали штучний рів, що заповнювався водою.

Квадратний у плані замок мав дві оборонні вежі. На Але сучасного вигляду він набув з середини XVII століття, з часу переходу його у власність графа Олександра Цетнера, що був одружений  з Анною з роду князів Замойських. Граф наказав перебудувати і значно зміцнити замок. 

Арку входу в замок прикрашає різьблений портал у стилі пізнього ренесансу, до неї вів перекидний міст через глибокий штучний рів. Поряд із замком височіє п’ятигранна вежа. 

Вона відрізняється від інших споруд, історики не дійшли єдиної думки, якою була її роль в обороні замку. За однією версією, вежа збереглась від раннього замку часів князів Свірзьких. 

На території замкового парку зберігся костел, заснований у XV ст. Сучасна мурована будівля костелу в стилі ренесансу, яка поставлена на місці дерев’яного, що завалилася, походить з 1541 р. Над входом в костел і нині можна бачити рештки шляхетського герба колишніх володарів.

 До костелу від замку вів підземний хід. Завалену частину підземного ходу можна побачити з рову, який оточує замок біля перекидного моста. Останній з Цетнерів володів Свіржем Ігнацій Цетнер (помер в 1821 р.) засновник львівського парку Цетнерівка на Личаківському передмісті. 

Протягом наступних  років власники маєтку змінювались: Сєраковські, Катерина Старчевська, Тадеуш Віктор, Марія Іласєвич, Клавдія з Чайковських Тустановських… 

Вид з вікна замку

На початку 20 століття  багато зробили для фортеці графи Лямезан-Салянс, які володіли ним в 1907

-1930 рр. Іронія долі: роботи з оновлення замку були завершенні військовим атташе в Парижі, генералом Робертом Лямезан-Салянс (1869-1930).

Після війни граф Роберт вперто займався реставрацією залучивши в якості робітників трьох військовополонених, які за збереженими малюнками та фотографіями відтворили знищені портали. Пізніше продовжив відбудову зять генерала, граф Тадеуш Комаровський (1895-1966), але під час Другої світової війни замок було пограбовано і частково зруйновано.

Можна побачити над вікнам зображений герб галичини, що підтримують образ грифона, який обєднав в собі орла та  лева, де орел – охоронець землі та небес, а лев символ сили та влади. В міфічних легендах грифон виступає в ролі охоронця, що поєднює розум та силу.

У внутрішньому дворі можна побачити великий колодязь, воду з якого брали на випадок облоги. Нині колодязь також закинутий. З цим колодязем пов’язані багато легенд.

Колись давним-давно працювала у власника Свірзького замку одна місцева дівчина. Було це в ті часи, коли ворог неодноразово підходив під фортечні стіни, мріючи захопити та околицю. Невідомо, яким чином дівчина з замку змогла «закрутити роман» з ворожим солдатом, але що сталось – те сталось. Військо її коханого взяло Свірж в осаду. 

Мрії про любовнощі засліпили дівчину – і вона відкрила своєму коханому фортечну браму. Та не любов чекала на дівчину: захопивши Свірзький          замок, загарбник скинув зрадницю у глибокий колодязь. Логіка зрозуміла: хто зрадив один раз, зрадить вдруге. От  і розповідають місцеві жителі про тінь нещасної зрадниці, яка блукає фортецею, не знаходячи спокою – і, навчена гірким досвідом, закриває всі двері на своєму шляху. За іншою версією потопленицею була не зрадниця, а наречена, яка так поспішала на власне весілля, що загнані коні скинули дівчину у воду. Є також третій варіант: і не дівчина була зрадницею, а юнак, і не в колодязь його кинули, а в землю по пояс закопали – і блукає він та стогне.

Тараканівський форт

Неподалік від міста Дубно, Рівненської області, розташоване мальовниче село під назвою Тараканів. Імовірніше повна назва його була Татароханів, але з плином часу змінилася на Тараканів. Прославилося це невеличке поселення грандіозною захисною спорудою – Тараканівським фортом.

Маки по дорозі до форту

Будівництво форту розпочинається після Третього поділу Польщі в 1795р., коли місто Дубно з околицями було приєднане до Росії і стало повітовим у Волинській губернії. Крім того, воно стало ще й прикордонним містом, яке потрібно було укріплювати.

На початку 70-х років інженерний департамент військового міністерства, керований інженером-генералом Е.І. Тотлебеном, подав на розгляд ідею будівництва маленьких прикордонних фортець. І, особливо, підкреслював важливість зведення таких укріплень поблизу Дубно і Проскурова, де у випадку війни з Австрією, користуючись залізничними коліями і Варшавсько – Київським шосе, можна буде зосереджувати під прикриттям цих фортець війська в Луцьку, Острозі, Межибожі. Та ідея ця втілилась у життя аж через 14 років.

Роботи по нарощуванню пагорба для форту почалися в 60-х роках ХІХ ст. Керівником будівництва Тараканового форту був призначений інженер-полковник Борисов, під керуванням якого з 1885 по 1890 рр. були виконані всі основні будівлі та земляні роботи. Всередині укріплення було три колодязі. У 1895 році у чотирьох казематах  першого поверху влаштували прийомну кімнату на 28 ліжок, операційну, дезінфекційну, лазню, пральню та хлібопекарню. У правому кутовому казематі був встановлений гасовий двигун. Для провітрення цих казематів влаштували вентиляційний пристрій. Форт також мав свій водопровід, а у 1899 році його телефонізували.

Зв’язок форту з місцевістю здійснювався завдяки висувному  залізному мосту, побудували його у 1893 році. Для його схову на час облоги форту було збудовано одноповерхове приміщення під насипом по лінії східного підземного ходу. У Тараканівському форті була збудована гарнізонна фортова  Церква в 1901 році. Вона знаходилася у казематах центральної казарми, по центру західного її фасаду, на рівні двох поверхів. Вхідний портал оформлений у вигляді арки, по обидва боки якого  розміщенні напів овальні вікна. Церква однонефна, склепінчаста. Її неф відокремлювався від вівтаря іконостасом.

У центрі чотирикутного форту знаходилася двоповерхова казарма для господарських, складських і житлових приміщень гарнізону. Гарнізон складався з артилерійської роти та штату коменданта форту. По периметру казарми проходила полігональна військова вулиця. Вона відокремлювала казарму від безпечних казематів, що оточували її. Самі каземати підтримували насип головного фортечного валу. На цьому валу розташовувалась вогнева позиція. Там був влаштований шлях для переміщення гармат.

Усі приміщення підземних ходів були освітлені електрикою. У складах пороху електропроводка і лампи ізолювалися спеціальними матеріалами.

У 1900 році Тараканівський форт був складом, але через велику концентрацію військ на південно-західному кордоні недалеко від м.Дубно, царський уряд вирішив, що цей  напрямок менш небезпечний, ніж північно-західний і центральний. Тому форт був скасований, але не зруйнований. У форті влаштували військову в’язницю.

В 1915 р. фортецею заволоділа Австро-Угорщина, та під час Брусиловського прориву вона знову перейшла до рук Росії. Загалом, серйозних боїв на території форту не було. Згодом росіяни хотіли використати цю махину як склад, та занадто велика вологість завадила цьому. Саме через неї та відсутність догляду будівля така зруйнована.

У 1920 Тараканівський форт намагалася захопити кавалерія С.М. Будьонного, але польське військо влаштувало запеклий опір.

У 60-х. роках Міністерство торгівлі і штаб Прикарпатського військового округу намагалися пристосувати форт під склад, але через вологість і випари це виявилось неможливим.