Олеський замок

75 км. від Львова у селі Олеськи знаходиться найкрасивіший у цьому регіоні Олеський замок. Перші згадки про нього датуються 1327 р. Ця дата дозволяє припустити, що замок побудував один із синів галицько-волинського князя Юрія Львовича – Андрій або Лев.

Розбудована твердиня руським воєводою Іваном Даниловичем. Він розширив замок, перебудував його на кшталт магнатських оборонних резиденцій того часу – в стилі італійського ренесансу, яким він і зберігся до наших днів.

Перед Даниловичами Олеськом з навколишніми селами володіла родина Сєнінських. По смерті одного з них – Петра Сєнінского, його дві доньки Анна та Ядвіга в 1511 р. у Львові провели розподіл батьківського маєтку. Сестри узгодили між собою розмір частин, які включали по частині замку та цілому ряду сіл. Олеський замок був поділений на дві половини: ліва половина дісталась Ядвізі, а права – Анні. Навпіл ділились доходи від замку, міста Олеська, мита з міста, стави і луки, які до нього належали, доходи з пасіки Юшкович. Навпіл були також поділені села, заставлені батьком (очевидно не згадані в заповіті, оскільки не були включені С. Барончем до поданого ним переліку), і село Заложце (тепер Залізці).

Чоловіком Ядвіги Сєнінської став Мартцін Камєнєцький, подільський воєвода. Анна ж була одружена з “Фридрусом” Гербуртом (загинув 1519 р.), у шлюбі з яким мала трьох дочок – Ядвігу, Анну, Катерину і сина Станіслава, що рано помер. Згідно з С. Барончом, дочка Ядвіга вийшла заміж за Єжи Даниловича, а потім за Криштофа Васячинського, Анна – за Марціна Ходоровського, Катерина – за Севастяна Зоравінського. Очевидно, після смерті Анни з Сєнінських Гербурт у 1557 р. в Олеському замку відбувся поділ її маєтку, згідно з яким Даниловичам (Єжи та Ядвізі) відійшла половина замку Олеська, половина містечка Олеська з селами. Через рік, у 1558 р., дійшло до поділу майна і між спадкоємцями Камєнєцьких, згідно якого їх нащадкам Янові і Войцеху Камєнєцьким дістались половина замку і містечка Олеська з селами. Можна припустити, що і Ян, і Войцех перебували у скрутному матеріальному становищі, оскільки зразу ж після проведення поділу заставили свої добра белзькому воєводі Станіславові Жолкевському, а в 1580 р. продали їх йому ж з правом дідицтва Єдиним спадкоємцем Єжи Даниловича був його син Станіслав, а по його смерті – сини Ян та Миколай. Як можна судити з розвитку подій (про що згадувалось вище) Олеська маєтність була успадкована майбутнім руським воєводою, а на той час коронним крайчим Яном Даниловичем. Після його одруження у 1605 р. з дочкою коронного гетьмана Станіслава Жулкевського Софією, він отримав у посаг за нею викуплену від Камєнєцьких другу частину Олеського замку та міста. Об’єднання в одних руках усього замку та міста водночас послужило початком до перебудови замку, яку відомий дослідник мистецтва М. Гембарович датував 1605–1628 рр. (між датою шлюбу Яна Даниловича з Софією Жулкевською та часом смерті останнього).

Ян Данилович провадив подальшу розбудову свого Олеського маєткового комплексу, заклавши біля 1615 р. на грунті дідичного села Комарова містечко Сасів. Містечко мало потенційно вигідне місце розташування, оскільки стояло на шляху з Галицької Русі на Волинь та Поділля, та, водночас, могло слугувати для захисту місцевих жителів від татарських набігів. У подальшому Сасову було надано магдебурзьке право, встановлені ярмарки в день святого Станіслава у травні та на святого Миколая і Михайла, дні міських торгів визначені у середу і суботу. Для швидшої розбудови містечко було звільнено на 4 роки від усіх публічних податків і на вічні часи від сплати мит, мостового, гребельного. Однак довший час жителі Сасова не могли скористатись з права вибору магістратури, оскільки це вдалося зробити лише в 1637 р., згідно з привілеєм нових власників Олеського маєтку Теофілі з Даниловичів та її чоловіка Якуба Собеського.

Можливо, Ян Данилович придбав і розміщене недалеко від його володінь село Попівці, розмежування якого від власності Макара Ледуховського – села Лідихів – було проведене комісією на чолі з Станіславом Жулкевським у 1609 р.

Після смерті у 1628 р. руського воєводи Яна Даниловича Олеський маєток перейшов до його сина Станіслава. Сам Станіслав на той час перебував на навчанні за кордоном, а після повернення додому, переважно не жив в Олеську (їздив до Варшави, брав участь у війнах з Пруссією та з Москвою), а тому аж до часу смерті 1634 р. управління маєтністю перебувало в руках дружини Яна Даниловича Софії.
Твердиня стоїть на самотній горі висотою приблизно 50 м.

В плані замок незвичний – овальний, з міцними контрфорсами та затишним внутрішнім двориком.

Навколо замку – парк, де в 1996 р. проходив пленер скульпторів. Їхні роботи прикрашають паркові алеї. 

Чудовий, до речі, контраст модерної скульптури та стародавніх споруд. Спокій споруд все ще бентежать червоні кавалеристи Ковпака, що зависли в стрибку над дорогою ще з 1975 р. Місцеві жителі називають монумент просто – “коні”. В 1990-х роках пам‘ятник потроху розкрадали збирачі кольорових металів, але монумент пережив баддитсько-нужденний період малою кров’ю. Славнозвісні яйця жеребця ще на місці.
Олеський замок вистояв кілька нападів під час монголо-татарського нашестя, і в 1590 році був відбудований Станіславом Жолкевським – польським шляхтичем, магнатом та військовим діячем. Через 15 років замок перейшов у володіння до шляхетної сім’ї Даниловичів. Про це оповідає одна легенда.

Трагічна історія кохання Адама Жолкевського та дочки Даниловича. Син Даниловича, Станіслав, ще молодим загинув у битві з татарами, у воєводи залишились лише дочки – Марціана і Теофілія. Батько хотів видати їх за багатих шляхтичів. Але у старшу дочку закохався Адам Жолкевський, хоч знатного роду, але без багатого спадку. І хоча, їй було байдуже, хто стане її чоловіком, а от батькові ні, він хотів, щоб зять був багатим та мав владу. Жолкевський сватався постійно до дочки Даниловича. Але щоразу діставав від воєводи глузливу відмову. Останню спробу хлопець зробив не віч-на-віч, а при гостях, коли в Олеському замку після вечері сіли грати в карти: «Одного разу під час гри в карти Адам наполягав на тому, щоб йому дали чітку відповідь, щоб припинити страждання… »

Батько, однак не погодився та привселюдно висміяв закоханого. У відчаї Адам Жолкевський вихопив кинджал і простромив собі серце. На той час церква забороняла ховати самогубць на цвинтарі, тіло Жолкевського викинули в болото, яке розташоване було неподалік від замку.
Згодом Марціану видали заміж за полковника Стефана Конєцпольського.
«Поговорюють, що навіть зараз стогін нещасної душі, яка ніяк не може віднайти спокій, можна почути вночі, коли вона блукає навколо замку» – пише Лемко.
Теофілію, молодшу дочку, узяв у дружини краківський каштелян Якуб Собеський. 1629 року в Олеському замку народився їхній син – майбутній польський король Ян ІІІ Собєський.

Існує легенда про народження цього одного з найвизначніших польських королів і полководців. Замок оточило татарське військо та вирувала сильна буря з грозою. Коли бабка повитуха поклала немовля на чорний мармуровий стіл, щоб його хрестити, вдарив дуже сильний грім, стіл тріснув, і бабка оглухла, а від столу під немовлям відколовся шматок мармуру. Відразу ж з’явилося пророцтво про те, що новонароджений буде незвичайною людиною… Пророцтва переслідували Собеського все життя.

Після смерті Івана Даниловича замок перейшов у спадок чоловікові Марціани Конєцпольському. 1646 року, під час Національно-визвольної війни, замок захопили і розорили козацькі війська та їхні союзники-кримські татари. 1682 року Ян Собеський викупив рідний замок і привів його до ладу. Після смерті короля 1696 року Олесько успадкував його син Костянтин Владислав Собеський, але він не відвідував свої українські володіння.

1718 року Олеський замок і сусідній замок у Підгірцях викупив коронний гетьман Станіслав Матеуш Жевуський, а після смерті гетьмана 1728 роцу їх успадкували його сини: Олеський замок дістався волинському воєводі Северину Юзефу Жевуському, а Підгорецький – Вацлаву Петру Жевуському. Обидва брати добре піклувались про спадок, і для Олеського замку часи Северина Юзефа стали добою останнього розквіту.
1739 року Северин Юзеф Жевуський звів поряд із замком монастир капуцинів святого Антонія. Архітектура монастиря прекрасно поєднується з архітектурою замку.
Ще одна з багатьох легенд стосується монастиря капуцинів з костелом Святого Антонія неподалік Олеського замку. Колись давно, власне на день Святого Антонія монах, чех за походженням Ян Каспер стрибнув у глибоку криницю. Він зіпсував свято тисячам прочан, що прийшли в монастир на відпуст і чудодійне зцілення. Брати по вірі були впевнені, що Бог простить йому цей гріх, адже Ян був душевнохворим. Про цей прикрий випадок навіть зроблено запис у літопису замку. Однак кажуть, що дух монаха не заспокоївся.
Народна версія цієї легенди трохи інша. Вона говорить, що при житті монах Ян був лихої слави, бо ходив до легковажних жінок. За це його замурували живцем десь між товстезними стінами, прирікши на голодну смерть. Під час реконструкції начебто знайшли його скелет, але за чиєюсь нерозумною витівкою кістки спалили. Цей переказ настільки популярний в Олеську, що його мешканці стверджують, ніби часто бачать тінь ченця під монастирськими стінами.

Северин Юзеф помер бездітний 1755 року, і, за його заповітом, Олеський замок перейшов до брата. Вацлав, що реконструював у той час Підгорецький замок, він вивіз з Олеська до своєї резиденції безліч цінностей, і, таким чином, відродження одного замку стало причиною занепаду другого.

Потім замком володіли родини Зелинських, потім Литинських, занепад посилився. У 1806 та 1836 роках сталися пожежі, а 1838 року замок пошкодив сильний землетрус. Замок був зруйнований і занедбаний. 1891 року в ньому провели часткові реставраційні роботи, після яких у колишній королівській резиденції відкрили сільськогосподарську школу, що працювала до Другої світової війни. 1951 року в замку знову сталась пожежа, а з 1965 року почалась комплексна реставрація, що повернула будівлі вигляд.